Sorgens Kammer - Dimmu Borgir

Minnenes ekko stiller timen

Kneblet i tungsinnets lenker faller jeg ifra

Ikke lenger vil jeg være boltet fast i vemodighetens anker

Men endelig få lengselens slukket — Etter å dra

Drakk jeg for meget av livshåpets krus

Tok jeg gledens forfengelighet for gitt

For min strid mot tomhetens smerte — Denne dødsangstens rus

Er det eneste ene igjen — Som er mitt

I min ensomhet vet jeg likevel

At jeg ikke har noen andre å takke enn meg selv

Derfor er jeg rolig når

Repet strammer rundt min nakke

Stumme viner kan ei gi trøst

Menigmann i gravkorets forsamling vil aldri fatte

Det landet av fortapelse

Jeg egenhendig skapte

Denne intense dragning mot dødens portaler

(Har jeg som) En vandrende studie i gråtkvalt messe-noir

Behersket siden tidens morgen

Men noe jeg aldri lot slippe taket — Var sorgen

The echoes of silence sets the hour

Gagged in the chains of «depression», I fall away

No more I will be bolted fast in the anchor of «melancholy»

But finally get my longing «fulfilled" — for leaving

Did I drink too much from the goblet of «lifehope»?

Did I take the vanity of joy for granted?

For my battle against the pain of emptiness — this intoxication of the angst of

death

Is all that is left… that is mine

In my loneliness I still know

That I have none to thank but myself

This is why I remain calm

As the rope is tightening around my neck

Silent witnesses can not give comfort

The ordinary man in the assembly of the «gravechoir»

Tha land of perdition

I created by my own hands

This intense attraction to the portals of death

(I have as) A wandering study of tearful black mass

Controlled since the dawning of time

But something I never would let go.

was the sorrow

Відлуння спогадів задає годину

Кляп у ланцюгах меланхолії я спадає

Я більше не буду прикручений до якоря меланхолії

Але нарешті згаси тугу - Після відходу

Я випив занадто багато кухля надії на життя

Я прийняв марнославство радості як належне

За мою боротьбу з болем порожнечі - Сп'яніння цим страхом смерті

Залишився єдиний - Який мій

У своїй самотності я ще знаю

Що мені нема кому дякувати, крім себе

Тому я спокійний коли

Мотузка натягується навколо моєї шиї

Німі вина не можуть подарувати втіху

Звичайна людина в громаді могильного хору ніколи не зрозуміє

Та земля загибелі

Я створив своїми руками

Це інтенсивний потяг до воріт смерті

(Чи є у мене це) Блукаючий кабінет у плакучому мессе-нуарі

Освоєно з зорі часів

Але те, чого я ніколи не відпускав, — це горе

Відлуння тиші задає годину

Затиснута ланцюгами «депресії», я відпадаю

Мене більше не буде швидко в’язати в якір «меланхолії»

Але нарешті «виповниться» моя туга – піти

Я випив забагато з келиха «лайф-надії»?

Чи прийняв я марнославство радості як належне?

Бо моя битва з болем порожнечі - це сп'яніння тривогою

смерть

Це все, що залишилося… це моє

У своїй самотності я ще знаю

Що мені нема кому дякувати, крім себе

Ось чому я зберігаю спокій

Як мотузка натягується на шиї

Мовчазні свідки не можуть забезпечити комфорт

Звичайна людина в зборі «могильника»

Та земля загибелі

Я створив своїми руками

Це інтенсивний потяг до воріт смерті

(У мене як) Блукаюче дослідження плаксивої чорної маси

Контролюється з самого початку

Але щось я ніколи б не відпустив.

було горе