La Caída - Cres, Arkano

-¿Qué horas son estas de llegar con el alma rota?

-Lo siento madre, ayer estuve por Venecia

Sus ojos, libertad, hicieron volar el tiempo

Y aunque quise perder el tren ella me trajo a mi hora

Nunca sabré si ella me quiso

Sólo comprometida con el miedo al compromiso

Nunca la no acción implicó una acción tan grande

La sublimación de mis castillos en el aire

Que duro baile me ha tocado en realidad

Danzando entre las hipótesis que hacen mi dualidad

Artista vocacional, ovacionado por el palco

Y autista emocional, irracional por tus encantos

No quiero pensar que mí serás como cicuta

Solo estoy buscando hechos que me lo discutan

Entre cervezas hay certezas absolutas

Pero sólo somos números enteros que permutan

Bebiendo 507 en Tántalo

Yo sigo siendo un niño

Y tú, cariño, estás de escándalo

La victoria se consigue, no se intenta

Y que me parta un rayo si dejas de ser mi tormenta

Escribirte es lo único que me funciona

Y eso que nunca he sido de los que abandonan

Ainhoa, perdona

Pero el acto de amar es un reflejo del caos que supone ser persona

Puto caos que no me deja ser persona

Hay grietas en las carreteras que unen mis neuronas

Fui el lienzo donde dibujaste el árbol de la vida

Que ahora dan frutos que desprenden aroma perdida

Maldita pédida, buscada y adictiva

Por poetas que imaginan una realidad nociva

Pero yo no soy artista, soy producto de su testa

Y mis lágrimas han sido su mejor obra maestra

Espero que estés orgullosa de esto

Pues tú eres la única causa del manifiesto

La llamada filas de amantes de la caída

Que progresan en la vida mientras lamen sus heridas

Inmaduros, infelices y carentes de autoestima

Que todavía sonríen cuando se miran…

Nunca salgas de mi vida

No, nunca salgas de mi vida

Hay almas que una vez unidas no consiguen separarse jamás

Tiemblo con sólo mirarla

Algún vahído su mirada me logró atravesar

Dijimos de saltar y la caída es sólo un síntoma más

Porque los locos sí sabemos amar

Y aunque no quiera soltarla

Sé que he de hacerlo, porque si tiene que ser, volverá

¿Y qué es la felicidad?

Preguntas tú

No más que la ausencia de drama

Desayuno en la cama, desgana y caras heladas

Imaginar algo mejor asomados por la ventana

Hay carteles en la avenida

De busca y captura, para tu mirada perdida

Te sientes tan sola por Alicante

Todos perdidos en el camino del diamante

Hay fuego en tus ojos, poesía en mis labios

Y ninguno tiene el valor de vivir otro verano

No escribo nuestra historia, la plasmo en un cuadro

En el desván de tu memoria quedará colgado

Las estrellas fueron fuegos en el acto

Y el banco de tu parque el palco de un teatro

Dime cómo escapar de este sin sentido

Si todavía sonrío cuando te miro

Hay almas que una vez unidas no consiguen separarse jamás

Tiemblo con sólo mirarla

Algún vahído su mirada me logró atravesar

Dijimos de saltar y la caída es sólo un síntoma más

Porque los locos sí sabemos amar

Y aunque no quiera soltarla

Sé que he de hacerlo, porque si tiene que ser, volverá

A través del vidrio de sus ojos empapados me miró

Desprendiendo amargura en su tono me preguntó

Que si la dejaba para conseguir inspiración…

– О котрій годині приїхати з розбитою душею?

-Вибач, мамо, я вчора був у Венеції

Її очі, свобода, змушували час летіти

І хоч я хотів спізнитися на поїзд, вона привезла мене вчасно

Я ніколи не дізнаюся, чи вона мене любила

Лише відданий страху зобов’язань

Ніколи бездіяльність не означала такої великої дії

Сублімація моїх повітряних замків

Який важкий танець мене справді зворушив

Танцюю між гіпотезами, які роблять мою подвійність

Професійний артист, аплодує ложа

І емоційний аутист, ірраціональний своїми чарами

Я не хочу думати, що ти будеш для мене як болиголов

Я просто шукаю факти, щоб посперечатися зі мною

Між пивом є абсолютна впевненість

Але ми просто переставляємо цілі числа

Пити 507 у Тантала

Я ще дитина

А ти, люба, скандальна

Перемоги досягають, а не пробують

І ця блискавка вдарить мене, якщо ти перестанеш бути моєю грозою

Писати тобі - це єдине, що працює для мене

І що я ніколи не був одним із тих, хто кидає

ainhoa, вибач

Але акт любові є відображенням хаосу, який припускає бути людиною.

До біса хаос, який не дає мені бути особистістю

На дорогах є тріщини, які з’єднують мої нейрони

Я був полотном, де ти намалював дерево життя

Зараз вони дають плоди, які виділяють втрачений аромат

Проклятий, розшуканий і викликає звикання

Поетами, які уявляють шкідливу дійсність

Але я не художник, я продукт його голови

І мої сльози були його найкращим шедевром

Сподіваюся, ти пишаєшся цим

Ну ви єдина причина маніфесту

Так звані ряди закоханих осені

Хто прогресує в житті, зализуючи рани

Незрілий, нещасливий і без самоповаги

Які все ще посміхаються, дивлячись один на одного...

Ніколи не йди з мого життя

Ні, ніколи не йди з мого життя

Є душі, які, об’єднавшись, уже ніколи не роз’єднаються

Я тремчу, просто дивлячись на неї

Якесь запаморочення його погляд встиг перетнути мене

Ми сказали стрибнути, а падіння – це ще один симптом

Бо божевільні вміють любити

І навіть якщо я не хочу відпускати

Я знаю, що повинен, тому що якщо це буде потрібно, воно повернеться

А що таке щастя?

Ви запитаєте

Не більше, ніж відсутність драми

Сніданок у ліжко, млявість і замерзлі обличчя

Уявіть, що щось краще висувається у вікно

На проспекті розміщені рекламні щити

Шукайте та знімайте свій втрачений вигляд

Ти відчуваєш себе таким самотнім в Аліканте

Усі загублені на алмазній дорозі

В твоїх очах вогонь, на моїх устах поезія

І ніхто не має сміливості прожити ще одне літо

Я не пишу нашу історію, я фіксую її на картині

На горищі вашої пам'яті воно висітиме

Зірки були вогні на місці

І лавка в твоєму парку, ложа в театрі

Підкажіть, як врятуватися від цієї дурниці

Якщо я все ще посміхаюся, дивлячись на тебе

Є душі, які, об’єднавшись, уже ніколи не роз’єднаються

Я тремчу, просто дивлячись на неї

Якесь запаморочення його погляд встиг перетнути мене

Ми сказали стрибнути, а падіння – це ще один симптом

Бо божевільні вміють любити

І навіть якщо я не хочу відпускати

Я знаю, що повинен, тому що якщо це буде потрібно, воно повернеться

Крізь скло своїх мокрих очей він дивився на мене

— запитав він мене з гіркотою в тоні

Що якби він залишив її заради натхнення...