Comme un aimant - Chiens De Paille, Bruno Coulais

Une passion lézardée

L'érosion des années

Mes parents désarmés

Se séparent, la maison, désormais

Résonne de leurs paroles désolées

Une part d’ombre est scellée

Pour ne pas rompre, esseulée

Chaque jour ma mère se bat

Elle a le monde à soulever et sur ses joues tant de peines me navrent

Goût amer.

Je pars

Quand la foudre en elle parle

Pardon de me sauver

J’ai mal de voir ce qui m’attend.

Grand besoin de souffler

Pas le cran de la retrouver la tête dans les mains, en quête d'éléments

De raisons de garder les rangs

Je suis de ceux qui traînent tard, à squatter les bancs

Tel le fer et l’aimant

Ma vie se fait de ces moments où on est mieux loin de chez soi

Moments d'éternité

L'éternité est un moment mais on l’oublie l’un de ces soirs

Où, en mal de trophées

On refait le monde loin des bras de Morphée

Le cœur empreint de cette âme qu’ont les chœurs en plein stade…

Mais peu importe, le décor s’ancre, on s’installe entre stages et intérims

En soi, rien de terrible, on stagne

Là où des petites filles déjà petites femmes charment

Des hommes encore mômes fans de Jackie Chan

Pendant que des femmes encore petites filles

Elèvent des mômes déjà durs comme des hommes

J’espère en l’espoir perdu, sur les cendres de nos sorts

Que leurs voix innocentes ne se joignent à l’ensemble des perdants que nous

sommes

D’autres, se voyant sans songes, s’en vont, se noyant dans leur sang

L’eau passe sous les ponts

Il me semble qu’hier encore, ma mère m’embrassait sur le front

«Cloués sur un banc, rien d’autre à faire»

«Et les rêves brisés transforment les songeurs en braqueurs»

J’ai pas choisi de réduire mon monde à ce banc comme Escobar à Medellín

C’est parce qu’erre le spleen, c’est parce qu'être mine

C’est le récit de mes nuits blanches dans la cohue

Déjà communément

Connue des gens du genre

Comme une légende, des gens

Collés aux bancs, du genre

Comme un aimant

Assis, une lettre à la main, où les miens se laissent être

Ce coin de terre maigre où les chiens aiment faire

Je profite de l’instant là où les chemins viennent se perdre

Serein devant cette lettre dont je sais rien

C’est peut être tout et n’importe quoi

Mais ne rien savoir laisse une touche d’espoir rare à notre endroit

Entre autres, en bas, j’en ai marre de perdre

Cette lettre, une part de rêve dans ce pâle réel

Un poumon quand, pour mort, mon esprit manque d’air

Que trop de marques de peine se lisent sur ma face

La peur qu’y ait rien me harcèle, las d’errer en ville jusqu’au matin

De nouveau, vivre m’enivre

L’entrain rince mon cœur vide d’envie puis s'étalant sur mes lèvres

Leurs coins se surélèvent.

Le déçu se relève

Droit dans l’arène comme un roi devant sa reine et les fauves morts

Putain, je sens resurgir d’affreux remords de leur formol

Innocence, je rêve.

Cette lettre, ma charge de revanche

Quand tout s’acharne sur les gens comme le hasard sur mes chances

Pour que notre passage prenne un sens

J’ai pas la hargne de naissance

Je rêve de puiser dans ma jeunesse à grandes mains

Que je puisse prendre les bons chemins

Et ne me brise pas, trimant comme tous triment

Pour des miettes en guise de part

Mais le rêve est mon vice

La vie se marre quand ses fils marnent

Lisant la lettre, je réalise

Sa justice vaut autant que celle des hommes

Aux dépens de ceux de ma zone

On se débat tous dans ce monde mais on est tous seuls

En somme, je te jure

Je resterai qu’un arracheur de sacs aux yeux de ceux

Dont la vie n’est autre que la vie des autres

Je baisse pas assez la tête.

Peu d’idéaux mais les idées hautes

Radieux, le ciel rend cet enfer confortable

En fin de compte, quand on regarde

Combien montent?

Combien tombent?

Inutile de le dire aux gosses…

«Et les rêves brisés transforment les songeurs en braqueurs»

J’ai pas choisi de réduire mon monde à ce banc comme Escobar à Medellín

C’est parce qu’erre le spleen, c’est parce qu'être mine

C’est le récit de mes nuits blanches dans la cohue

Déjà communément

Connue des gens du genre

Comme une légende, des gens

Collés aux bancs, du genre

Comme un aimant

Зруйнована пристрасть

Ерозія років

Мої роззброєні батьки

Окремо, будинок, тепер

Лунає їхніми жалюгідними словами

Темна сторона запечатана

Не розлучитися, самотній

Кожен день моя мама свариться

Їй є світ, щоб підняти, і на її щоках стільки смутку мене мучить

Гіркий смак.

я залишаю

Коли блискавка всередині неї говорить

Вибач, що врятував мене

Мені боляче бачити, що мене чекає.

Велика потреба дихати

Не вистачає сміливості знайти її з головою в руках, шукаючи елементи

Причини зберегти звання

Я з тих, хто допізна вештається, присідає лавки

Як залізо і магніт

Моє життя складається з тих часів, коли краще далеко від дому

моменти вічності

Вічність - це мить, але ми забуваємо про неї однієї з цих ночей

Куди, в пошуках трофеїв

Ми переробляємо світ подалі від обіймів Морфея

Серце, пронизане цією душею хорів посеред стадіону...

Але це не має значення, декор закріплений, ми розташовуємося між стажуваннями та проміжками

Само по собі нічого страшного, ми стагнуємо

Де дівчата вже маленькі жінки чарують

Чоловіки все ще діти, шанувальники Джекі Чана

Тоді як жінки ще маленькі дівчатка

Виховувати і без того жорстких дітей як чоловіків

Я сподіваюся на втрачену надію, на попіл наших чар

Нехай їхні невинні голоси приєднаються до всіх невдах

є

Інші, побачивши себе без сновидінь, йдуть геть, потопаючи у своїй крові

Вода проходить під мостами

Здається, ще вчора мама цілувала мене в чоло

«Застряг на лавці, більше нічого робити»

«А розбиті мрії перетворюють мрійників на розбійників»

Я не вирішив звести свій світ до цієї лавки, як Ескобар у Медельїні

Це тому, що селезінка блукає, це тому, що бути моїм

Це історія моїх безсонних ночей у тисняві

Вже зазвичай

Відомий лайкам

Як легенда, люди

Приклеєні до лавок, як

Як магніт

Сидячи з листом у руці, де мій народ дозволив собі бути

Той мізерний клаптик землі, де собаки люблять робити

Я насолоджуюся моментом, коли шляхи стають марними

Безтурботний перед цим листом, про який я нічого не знаю

Це може бути що завгодно

Але незнання залишає в нас трохи надії

Крім усього іншого, внизу я втомився програвати

Цей лист, частинка мрії в цій блідій реальності

Легеня, коли в моєму розумі не вистачає повітря

Що надто багато слідів смутку на моєму обличчі

Страх, що нічого немає, мучить мене, втомившись тинятися містом до ранку

Знову життя п'янить мене

Дух омиває моє серце, звільняючи від бажання, а потім поширюється на мої губи

Їх кути піднімаються.

Розчарований встає

Прямо на арені, як король перед своєю королевою та мертвими звірами

Блін, я відчуваю жахливі докори сумління, які повертаються через їхній формальдегід

Невинність, я мрію.

Цей лист, мій заряд помсти

Коли все залежить від людей, як випадковість, це стосується моїх шансів

Щоб наш уривок був осмисленим

У мене немає вродженої агресивності

Мрію великими руками торкнутися молодості

Щоб я міг йти правильними шляхами

І не зламай мене, трудячись, як усі

Для крихт в складі

Але мрія - мій порок

Життя набридає, коли його сини гуляють

Читаючи листа, я розумію

Його справедливість така ж варта, як і людська

За рахунок тих, хто в моїй зоні

Ми всі боремося в цьому світі, але ми всі самотні

Словом, клянусь

Я залишуся лише викрадачем мішків в очах тих

Чиє життя є нічим іншим, як життям інших

Я недостатньо опускаю голову.

Мало ідеалів, але високі ідеї

Сяйво, небо робить це пекло комфортним

Зрештою, коли дивимося

На скільки подорожчає?

Скільки падає?

Не треба розповідати дітям...

«А розбиті мрії перетворюють мрійників на розбійників»

Я не вирішив звести свій світ до цієї лавки, як Ескобар у Медельїні

Це тому, що селезінка блукає, це тому, що бути моїм

Це історія моїх безсонних ночей у тисняві

Вже зазвичай

Відомий лайкам

Як легенда, люди

Приклеєні до лавок, як

Як магніт