Cloud - Bill Douglas

I am the daughter of earth and water and the nursling of the sky

I pass throught the pores of the oceans and shores

I change, but I cannot die

For after the rain, when with never a stain

The pavilion of heaven is bare

And the winds and sunbeams with their convex gleams

build up the blue dome of air

I silently laugh at my own cenotaph

And out of the caverns of rain

Like a child from the womb, like a ghost from the tomb

I arise and unbuild it again

I bring fresh showers for the thirsting flowers from the seas and from the

streams

I bear light shade for the leaves when laid in their noonday dreams

From my wings are shaken the dews that waken the sweet birds every one

when rocked to rest on their mother’s breast as she dances about the sun

I weild the flail of the lashing hail and whiten the green plains under

and then again I dissolve it in rain and laugh as I pass in thunder

I am the daughter of earth and water and the nursling of the sky

I pass through the pores of the oceans and shores

I change, but I cannot die

For after the rain when with never a stain

The pavilion of heaven is bare

And the winds and sunbeams with their convex gleams build up the blue dome of

air

I silently laugh at my own cenotaph

and out of the caverns of rain

Like a child from the womb, like a ghost from the tomb

I arise and unbuild it again

Я дочка землі й води та вихованка неба

Я проходжу крізь пори океанів і берегів

Я змінююсь, але не можу померти

Для після дощу, коли ніколи не плями

Небесний павільйон голий

І вітри й сонячні промені з їхніми опуклими відблисками

створіть синій купол із повітря

Я тихо сміюся зі свого власного кенотафа

І з дощових печер

Як дитя з утроби, як привид із гробу

Я встаю й розбудовую це знову

Я приношу свіжі душі для спраглих квітів з морів і з

потоки

Я несу легку тінь для листя, коли лежить у їх полуденних снах

З моїх крил струшуються роси, що будять солодких птахів кожного

коли їх качають, щоб відпочити на грудях матері, коли вона танцює навколо сонця

Я зварюю цвях граду, що б’ється, і біллю під ними зелені рівнини

а потім знову розчиняю це у дощі й сміюся, проходячи під грім

Я дочка землі й води та вихованка неба

Я проходжу крізь пори океанів і берегів

Я змінююсь, але не можу померти

Для після дощу, коли без плями

Небесний павільйон голий

А вітри й сонячні промені своїми опуклими відблисками будують синій купол

повітря

Я тихо сміюся зі свого власного кенотафа

і з дощових печер

Як дитя з утроби, як привид із гробу

Я встаю й розбудовую це знову