Farewell - Winterhorde

Heaven colored skin, wounded by burnings… and still Covered by slime and by

silt

I leave you forever

Heaven colored skin, wounds in my soul, not by steel

Covered by lies and by filth

I damn you forever

Heaven colored skin

Burned through the soul my guilt

Condemned for my crime and my sin

I’ll rot here forever

When the moment of silence destroys the shore

And the sun gives its pledge to the sea

Only then I could leave the flesh

That’s imprisoning me

Shw was watching me from the unknown, I felt

As her voice still rings in my ears:

«You are trapped here forever unless you set me free»

So I turned to the rocks, to leviathan’s bones

That rest in their watery graves

Have they seen the one that I seek

But no one would say?

Where she’s laying alone

Enchained to a stone

Which holds her spirit enslaved?

So I begged the ivory moon to show me the way

«Breathless, cold shiver down my spine

As it was for the first time I saw her alive

It was worth to die for that moment to see her again

'Cause what costs life without knowing death

(What death without knowing love?)

The flow pulled me down to the illuminated darkness And there she was…

I took the stone, it’s my burden now…»

Farewell my soul!

I’m redeemed of my sin, my conscience is clean

Her spirit is finely free

The curse of gypsy is loosing its grip

I’m no longer a ghost, I’m bones and dust

And I sink to shimmering deep, my fate is complete

As the moment of silence destroys the shore

And the sun reborn from the sea

I awaken her soul from eternal sleep

She rose up to heavens like feather

And smiled through the clouds at me

And I found my rest on the bottom of the wide open sea

Шкіра небесного кольору, поранена опіками... і все ще покрита слизом і

мул

Я залишаю тебе назавжди

Шкіра небесного кольору, рани в моїй душі, а не сталлю

Покритий брехнею та брудом

Я прокляту тебе назавжди

Шкіра небесного кольору

Пропалила душу моя провина

Засуджений за мій злочин і мій гріх

Я буду гнити тут назавжди

Коли хвилина тиші руйнує берег

І сонце дає свою заставу морю

Тільки тоді я можу залишити плоть

Це ув’язнює мене

Шв спостерігав за мною з невідомого, я відчув

Її голос усе ще лунає у моїх вухах:

«Ти в пастці назавжди, якщо не звільниш мене»

Тож я звернувся до скелі, до кістків Левіафана

Що спочивають у своїх водяних могилах

Чи бачили вони ту, яку я шукаю

Але ніхто не сказав би?

Де вона лежить сама

Прикутий до каменю

Що тримає її дух поневолений?

Тому я благав місяць із слонової кістки показати мені дорогу

«У мене по хребту без подиху пробігає холод

Так як я вперше бачив її живою

Варто було померти за ту мить, щоб побачити її знову

Бо те, що коштує життя, не знаючи смерті

(Яка смерть, не знаючи кохання?)

Потік потягнув мене до освітленої темряви І ось вона…

Я взяв камінь, тепер це мій тягар…»

Прощай, душа моя!

Я викуплений від гріха, моя совість чиста

Її дух вільний

Циганське прокляття втрачає свою хватку

Я більше не привид, я кістки та порох

І я опускаюся до мерехтіння, моя доля скінчена

Як хвилина тиші руйнує берег

І сонце відродилося з моря

Я пробуджую її душу від вічного сну

Вона піднялася до небес, як перо

І посміхнувся мені через хмари

І я знайшов свій відпочинок на дні широкого відкритого моря