Eight on the Ballantine Scale - Wars

The breakers seemed, to, scatter out like mice

from the shade I made, to perforate the light

To draw it in, make it dim, take the edge off the world

Another glass, we move too fast, I’ll bend the corners 'till they curl

Make a mark, make a dent, we are all but dead and spent

If we’re all bricks and mortar, all made of the same stuff

Why do these seas all say, that I am not enough

Deep breath, deep breath, deep breath

There’s only so much left of me

Deep breath, deep breath, deep breath,

I can’t see beyond the trees

I am my own shoreline,

an isle in retreat, consumed

by callus commotion,

dissent and defeat.

How can I let you in?

And I’ve put my hands in the ground and felt roots

But I’ve put them in the same place and felt nothing too

I’ve scraped against these shores till my thoughts have worn dead

And I can’t stop the smoke, inside my head

I’m trapped, trying to reach out past these screens

Desperate to guide someone, through my broken beams

Cause the solitude scintillates, in its own kind of way

But it’s the liking it that feeds, this wanton disarray

I am but a glance, scarcely a whisper to the sea

Worn down and terrified of all I cannot be

So like waves, all day, you can crash upon me

But this island remains, just as desolately.

And I crave the fight, the last war of my own words

I’m tethered to a leather, bound book of crass verse

And though this tongue is poised, the paint stays dry,

So I settled for, these well spoken lies

The melancholy simmered, through bloodshot eyes,

the cursor blinked in, the coruscating light.

So like waves, all day, you can crash upon me

But this island remains, just as desolately.

Здавалося, що розбійники розлетілися, як миші

з тіні, яку я виготовив, для перфорації світла

Щоб залучити це всередину, зробіть темнішим, зніміть край світу

Ще одна склянка, ми рухаємося занадто швидко, я буду згинати куточки, поки вони не згорнуться

Зробіть відмітку, зробіть вм’ятину, ми всі, але не мертві та вичерпані

Якщо ми всі цегла та розчин, то всі з одного й того ж матеріалу

Чому всі ці моря кажуть, що мене замало

Глибокий вдих, глибокий вдих, глибокий вдих

Від мене залишилося лише так багато

Глибокий вдих, глибокий вдих, глибокий вдих,

Я не бачу далі дерев

Я мою власну берегову лінію,

острів у відступі, знищений

через мозоля,

інакомислення і поразка.

Як я можу впустити вас?

І я втупнув руки в землю і намацав коріння

Але я поставив їх на те саме місце і також нічого не відчув

Я шкребав об ці береги, аж поки мої думки не зникли

І я не можу зупинити дим у своїй голові

Я в пастці, намагаюся простягнутися за ці екрани

Відчайдушно хочу провести когось крізь мої зламані балки

Тому що самотність сяє по-своєму

Але це симпатія живить, цей безладний безлад

Я лише погляд, ледве шепіт на море

Втомлений і наляканий усього, чим я не можу бути

Тож, як хвилі, цілий день ти можеш наштовхнутися на мене

Але цей острів залишився таким же безлюдним.

І я жадаю битви, останньої війни з моїх власних слів

Я прив’язаний до шкіряної переплетеної книги незрозумілих віршів

І хоча цей язик витриманий, фарба залишається сухою,

Тож я погодився на цю добре сказану брехню

Меланхолія кипіла через налиті кров'ю очі,

блимнув курсор, загоряючий світло.

Тож, як хвилі, цілий день ти можеш наштовхнутися на мене

Але цей острів залишився таким же безлюдним.