Не жалею, не зову, не плачу - ВИА «Орэра»

Не жалею, не зову, не плачу,

Все пройдет, как с белых яблонь дым.

Увяданья золотом охваченный,

Я не буду больше молодым.

Ты теперь не так уж будешь биться,

Сердце, тронутое холодком,

И страна березового ситца

Не заманит шляться босиком.

Дух бродяжий!

ты все реже, реже

Расшевеливаешь пламень уст

О моя утраченная свежесть,

Буйство глаз и половодье чувств.

Я теперь скупее стал в желаньях,

Жизнь моя?

иль ты приснилась мне?

Словно я весенней гулкой ранью

Проскакал на розовом коне.

Все мы, все мы в этом мире тленны,

Тихо льется с кленов листьев медь…

Будь же ты вовек благословенно,

Что пришло процвесть и умереть.

Не шкодую, не кличу, не плачу,

Все пройде, як із білих яблунь дим.

В'янення золотом охоплений,

Я не буду більше молодим.

Ти тепер не так битися,

Серце, зворушене холодком,

І країна березового ситцю

Не заманить вештатися босоніж.

Дух бродячий!

ти все рідше, рідше

Розворушуєш полум'я вуст

Моя втрачена свіжість,

Буйство очей і половину почуттів.

Я тепер скупіше став у бажаннях,

Життя моє?

чи ти наснилася мені?

Наче я весняною гулкою ранню

Проскакав на рожевому коні.

Всі ми, всі ми в цьому світі тлінні,

Тихо ллється з кленів листя мідь.

Будь ти, навіки благословенно,

Що прийшло процвість і померти.