Her Withering Petals - The Fall Of Every Season

A manifest of this crucified hope.

Familiar sound, reflecting his own blood.

Haunting, yet intriguing.

No watcher, no lock,

only the sweet voice.

Daringly stepped out

to see things clear.

Gone before he could see the face.

Left was urge to seek.

Drops of autumn fell

on trembling leaves,

red from summer’s departure,

weak from lack of light.

The Leaves were torn and so was he,

as he tried to follow her trace.

A winterly wind embraced his throat

and tried its best to strangle.

What kept him going was what had left him.

It was what he couldn’t keep.

Kept hunting ancient traces,

following flickering lights.

This ghost was sculpted by his

desire to say goodbye.

Could left the hollow sky,

as it swallowed all its sorrow.

Nearly breathless,

he grasped the nearest branch.

The voice reappeared,

and now he felt sure that it was her,

so he did his best

to force his feet along.

A scarlet dress in the wind.

Shadows on stumps of once mighty trees

spread rumors of her presence.

Looked into her eyes and took her hand.

This imagined warm touch was his relief.

Kneeling at her feet, ready for his sleep.

Had no longer wish to arise.

Put her arm around him, no more cries.

Slept there until the fierce cold awoke

to erase all tracks of life.

Прояв цієї розіп’ятої надії.

Знайомий звук, що відображає його власну кров.

Переслідує, але інтригує.

Без спостерігача, без замка,

тільки милий голос.

Сміливо вийшов

щоб все було зрозуміло.

Зник, перш ніж він зміг побачити обличчя.

Ліворуч було спонукання шукати.

Упали краплини осені

на тремтячому листі,

червоний від відходу літа,

слабкий від нестачі світла.

Листя було розірвано, і він теж,

коли він намагався прослідкувати її слід.

Зимовий вітер обняв його горло

і з усіх сил намагався задушити.

Те, що тримало його, це те, що залишило його.

Це було те, чого він не міг утримати.

Зберігає полювання давні сліди,

слідом за мерехтливими вогниками.

Цей привид був виліплений ним

бажання попрощатися.

Мог покинути порожнє небо,

як воно поглинало всю свою скорботу.

Майже задихаючись,

він схопився за найближчу гілку.

Голос знову з'явився,

і тепер він був упевнений, що це — вона,

тому він робив усе можливе

щоб змусити його ноги.

Червона сукня на вітрі.

Тіні на пнях колись могутніх дерев

поширювати чутки про її присутність.

Подивився їй в очі і взяв її за руку.

Цей уявний теплий дотик був для нього полегшенням.

Стоячи на колінах біля її ніг, готовий спати.

Більше не мав бажання виникати.

Обійміть його за руку, більше не плачете.

Спав там, доки не прокинувся лютий холод

щоб стерти всі сліди життя.