Children Of The Sixties, Children Of The Seventies - Spearmint

Children of the sixties, children of the seventies,

you’re still here, you’re not old.

You talk as though you’re old, but you’re not old.

I remember even back then I felt like I was getting old,

but now when I see the photos from then I look so young.

I remember sitting cross-legged at a Christmas party,

such wide-eyed hope — that night we really felt we could change the world,

we really felt that anything was possible,

like after one more drink anything becomes possible… but in the morning we felt

different,

in the morning we came to our senses.

Children of the sixties, children of the seventies, what happened to us?

Now the kids are grown and we watch TV list-shows:

Talking heads talk Talking Heads… when Bono climbed off that stage I wished

he’s never got back up,

I wish he’d walked off into the crowd with his cockatoo hairdo.

On the dole,

dancing to Rio with your umbrella hair… This isn’t what you dreamed of…

We’d gather round the radio, and when we were unhappy,

a song said it for us

I turn back to the typewriter and my cassettes, as VHS played Betamax,

now all the cassette tapes are wrapped round trees, or lying in a charity shop.

1981 wasn’t like 1980 or 1982: each year had a different personality.

We all moved to London, we all worked in Our Price, we all moved to London and

lost a decade or two, cried London tears, politics got blunted until we felt

shy about how principled we’d been.

We’d gather round the radio, and when we were unhappy a song said it for us

We were so sure we could change the world

Our principles escaping us like slow punctures

Our friends in the north: we got so drunk, so wasted, reined in by America,

infected by American angst;

the smell of caps fading away, flared and peaked

with New Labour — how did we get to where we are now?

It’s like finding an old letter you wrote: so full of passion, so full of fire,

like a stranger to yourself — it’s time to rise up, you’re still here,

you’re still the same person, rise up!

Inside you’re undimned, I will not be restricted, I will not accept this apathy

— every little decision you make changes everything.

We’ve so much to rebel

against — they make it so that good news becomes no news in no time at all.

We’d gather round the radio, and when we were unhappy a song said it for us

We were so sure we could change the world

Our principles escaped us like slow punctures

Children of the sixties, children of the seventies, we made the very mistakes

we vowed we’d avoid.

Breaking rules angrily, then breaking rules quietly,

then breaking rules from within, then not breaking anything.

And what would the person you were then think of the person you are now?

Conclusion of the foregoing.

Діти шістдесятих, діти сімдесятих,

ти ще тут, ти не старий.

Ти говориш так, ніби ти старий, але ти не старий.

Я пам’ятаю, навіть тоді я відчував, що я старію,

але тепер, коли я бачу фотографії з того часу, я виглядаю таким молодим.

Я пам’ятаю, як сидів, схрестивши ноги, на різдвяній вечірці,

така широко розкрита надія — тієї ночі ми справді відчули, що можемо змінити світ,

ми справді відчували, що все можливо,

наче після ще однієї чарки все стає можливим... але вранці ми відчули

інший,

вранці ми прийшли до тями.

Діти шістдесятих, діти сімдесятих, що з нами сталося?

Зараз діти виросли і ми дивимося телешоу:

Talking Heads talk Talking Heads… коли Боно зійшов зі сцени, я б хотів

він ніколи не вставав,

Мені б хотілося, щоб він пішов у натовп із зачіскою у вигляді какаду.

На допомогу,

танцювати під Ріо з волоссям у формі парасольки… Це не те, про що ти мріяв…

Ми збиралися біля радіо, і коли ми були нещасні,

пісня сказала це за нас

Я повертаюся до друкарської машинки та своїх касет, коли VHS грає Betamax,

тепер усі касети обмотані навколо дерев або лежать у благодійному магазині.

1981 рік не був схожим на 1980 чи 1982 рік: кожен рік мав різний характер.

Ми всі переїхали до Лондона, ми всі працювали в Our Price, ми всі переїхали до Лондона і

втратили десятиліття або два, плакали Лондонські сльози, політика була притуплена, поки ми не відчули

соромитися того, наскільки принциповими ми були.

Ми збиралися біля радіо, і коли ми були незадоволені, пісня говорила це за нас

Ми були настільки впевнені, що зможемо змінити світ

Наші принципи вислизають від нас, як повільні проколи

Наші друзі на півночі: ми так напилися, так змарніли, приборкані Америкою,

заражений американським страхом;

запах кашкетів, що зникає, спалахує та загострюється

з новими лейбористами — як ми потрапили туди, де ми є зараз?

Це як знайти старий лист, який ти написав: такий повний пристрасті, такий повний вогню,

як чужий самому самому пора вставати, ти ще тут,

ти все той же, вставай!

Всередині ти незатьмарений, я не буду обмежений, я не прийму цю апатію

— кожне маленьке ваше рішення змінює все.

Нам так багато чого повстати

проти — вони роблять так, що хороші новини миттєво стають новинами.

Ми збиралися біля радіо, і коли ми були незадоволені, пісня говорила це за нас

Ми були настільки впевнені, що зможемо змінити світ

Наші принципи вислизали від нас, як повільні проколи

Діти шістдесятих, діти сімдесятих, ми робили ті самі помилки

ми обіцяли, що будемо уникати.

Порушуючи правила сердито, потім порушуючи правила тихо,

то порушуючи правила зсередини, то не порушуючи нічого.

А що подумає людина, якою ви були тоді, про людину, якою ви є зараз?

Висновок із вищесказаного.