Oleo de Mujer Con Sombrero - Silvio Rodríguez, Pablo Milanés

Una mujer se ha perdido

conocer el delirio y el polvo,

se ha perdido esta bella locura,

su breve cintura debajo de mí.

Se ha perdido mi forma de amar,

se ha perdido mi huella en su mar.

Veo una luz que vacila

y promete dejarnos a oscuras.

Veo un perro ladrando a la luna

con otra figura que recuerda a mí.

Veo más: veo que no me halló.

Veo más: veo que se perdió.

La cobardía es asunto

de los hombres, no de los amantes.

Los amores cobardes no llegan a amores,

ni a historias, se quedan allí.

Ni el recuerdo los puede salvar,

ni el mejor orador conjugar.

Una mujer innombrable

huye como una gaviota

y yo rápido seco mis botas,

blasfemo una nota y apago el reloj.

Que me tenga cuidado el amor,

que le puedo cantar su canción.

Una mujer con sombrero,

como un cuadro del viejo Chagall,

corrompiéndose al centro del miedo

y yo, que no soy bueno, me puse a llorar.

Pero entonces lloraba por mí,

y ahora lloro por verla morir.

Жінка загинула

знати марення і пил,

це прекрасне божевілля втрачено,

її коротка талія піді мною.

Мій спосіб кохання втрачено,

мій слід загубився в його морі.

Я бачу світло, яке мерехтить

і обіцяє залишити нас у темряві.

Я бачу собаку, яка гавкає на місяць

з іншою фігурою, яка мені нагадує.

Бачу більше: бачу, що він мене не знайшов.

Я бачу більше: я бачу, що воно пропало.

боягузтво це справа

чоловіків, а не коханців.

Боягузливе кохання не досягає кохання,

ні до оповідань, вони там залишаються.

Навіть пам'ять не врятує їх,

ані найкращий сполучений оратор.

невимовна жінка

тікати, як чайка

і я швидко висушую чоботи,

Проклинаю записку і вимикаю годинник.

Нехай любов піклується про мене,

що я можу заспівати твою пісню.

Жінка з капелюхом

як картина старого Шагала,

розбещуючи до центру страху

а я, нехороший, почав плакати.

Але потім вона плакала за мною,

і тепер я плачу, щоб побачити, як вона вмирає.