Сентиментальная прогулка - Сергей Беликов

Струил закат последний свой багрянец.

Еще белел кувшинок грустных глянец,

качавшихся меж лезвий тростника

под колыбельный лепет ветерка.

Я шел, печаль свою сопровождая.

Над озером, средь ив плакучих тая,

вставал туман, как призрак самого отчаянья.

И жалобой его казались диких уток пересвисты,

друг друга звавших над травой росистой.

Так между ив я шел, свою печаль сопровождая.

Сумрака вуаль последний затуманила багрянец

заката и укрыла бледный глянец

кувшинок в обрамлении тростника,

качавшихся под лепет ветерка…

… Я шел, печаль свою сопровождая.

Над озером, средь ив плакучих тая,

Вставал туман…

Струмів захід сонця останній свій багрянець.

Ще білів латаття сумних глянець,

гойдалися між лезами тростини

під колисковий лепет вітерця.

Я ішов, сум свій супроводжуючи.

Над озером, серед ів плакучих таю,

вставав туман, як примара самого розпачу.

І скаргою його здавались диких качок пересвист,

один одного кликали над травою росистою.

Так між ів я йшов, свій сум супроводжуючи.

Сутінок вуаль останній затуманив багрянець

заходу сонця і укрила блідий глянець

латаття в обрамленні тростини,

вітерця, що гойдалися під лепет…

… Я йшов, сум свій супроводжуючи.

Над озером, серед ів плакучих таю,

Встав туман.