Lied für Generationen - Puhdys

Als ich klein war, schien die Welt riesig groß, ziemlich groß,

und sie schloß sich um mich her wie ein Schoß wie ein Schoß.

Als ich zehn war, war die Welt wie ein Blatt Buntpapier,

war ein Ball und war ein Schiff, zwei und zwei war nicht vier.

Wenn man zwanzig ist die Welt liebeleer, liebevoll,

brennt uns Muster in die Haut, macht uns reich, macht uns toll.

Ist man dreißig, bleibt die Welt noch ganz rund, noch Genuß,

jedes Rätsel wird gelöst, ist noch Spiel und nicht Nuß.

Wenn man stark ist, nährt die Welt unsre Kraft, unsre Kraft,

und man fühlt sich wie ein Baum, keine Axt, die ihn schafft.

Wird man älter, läßt die Welt keinen los, keinen los,

und man bietet noch die Stirn jedem Schlag, jedem Stoß.

Wenn man grau wird, ist die Welt jünger schon, als wir sind,

manchmal sitzt man schon zu Haus, weht ein Wind, leichter Wind.

Wär man hundert, wär die Welt auch von uns noch ein Teil,

wenn man besser sie gemacht, in sie trieb seinen Keil.

Man kann sterben, doch die Welt hat man einst mitgebaut.

Коли я був маленьким, світ здавався величезним, досить великим

і вона замкнулася навколо мене, як коліна, як коліна.

Коли мені було десять, світ був схожий на аркуш кольорового паперу

був м'ячем і був кораблем, два і два було не чотири.

Коли тобі двадцять, світ порожній від любові, любові,

випалює візерунки на нашій шкірі, робить нас багатими, робить нас великими.

Коли тобі тридцять, світ все ще цілком круглий, усе ще насолода,

кожна загадка розгадана, це все-таки гра, а не горіх.

Коли ти сильний, світ живить нашу силу, нашу силу

і ти почуваєшся як дерево, немає сокири, щоб створити його.

Коли ти стаєш старшим, світ нікого не відпускає, ніхто не відпускає,

і ще витримує кожен удар, кожен удар.

Коли ти посивієш, світ уже молодший за нас,

інколи вже сидиш вдома, вітер віє, легкий вітер.

Якби тобі було сто, світ все одно був би частиною нас,

якщо ти краще їх зробив, то в них вбив свій клин.

Ти можеш померти, але ти допоміг побудувати світ.