Nevermore -

Once upon a midnight dreary, while I pondered weak and weary,

Over a many quaint and curious volume of forgotten lore,

While I nodded, nearly napping, suddenly there came a tapping,

As of someone gently rapping, at my chamber door.

«Tis some visitor,' I muttered, rapping at my chamber door.

«Tis some visitor,' I muttered, once more, only this and nothing more

I remember, it was bleak December.

Each separate dying ember wrought its ghost upon the floor.

Eagerly I wished the morrow,

Vainly I had sought to borrow,

From my books surcease of sorrow,

sorrow for the lost Lenore.

For the rare and radiant maiden,

Whom the angels call Lenore.

For the rare and radiant maiden,

Nameless here forever more.

Suddenly my soul grew stronger;

hesitating then no longer,

Surely said I, that is a caller knocking

Let me see who would be there, knocking ever so faintly at my home…

Here I open wide the door"

Darkness there,

and nothing more…

Deep into that darkness peering, long I stood there wondering, fearing,

Dreaming the dreams no mortal ever dared to dream before.

Back into the chamber turning,

All my soul within me burning,

«Surely» said I, that is a caller knocking

Let me see what thereat is,

let this mystery be explored,

Let my heart be still for just a moment

'Tis the wind and nothing more!

Open here I flung the shutter, when, with many a flirt and a flutter,

In there stepped a stately raven of the saintly days of yore.

«Prophet!»

said I, «thing of evil!

Prophet still, if bird or devil!

By that Heaven that bends above us,

By that God who sits on his white throne,

Tell this soul, with sorrow laden,

if within the Night’s Plutonian shore

Rests her there on unhallowed beaches, my angel named Lenore?

Whether tempter sent, or whether tempest tossed thee here ashore,

Desolate yet all undaunted, from the Night’s Plutonian shore,

On this home by horror haunted, tell me truly, I implore."

On the bust of Pallas seated,

Quoth the raven, «Nevermore.»

Be that word our sign of parting bird or fiend

Get thee back into the tempest, get thee hence, away from me

Leave no black plume as a token

Of the Lie, thy soul has spoken

Leave my loneliness unbroken

Quoth the raven, «Nevermore.»

Одного разу опівночі сумно, поки я думав про слабкий і втомлений,

Понад багатьох химерних і цікавих томів забутих знань,

Поки я кивнув, майже дрімавши, раптом пролунало постукування,

Ніби хтось ніжно стукає біля дверей моєї кімнати.

«Це якийсь відвідувач», — пробурмотів я, стукаючи у двері своєї кімнати.

«Це якийсь відвідувач», — пробурмотів я ще раз, тільки це і нічого більше

Пам’ятаю, це був похмурий грудень.

Кожен окремий вимираючий вугілля виробляв свій привид на підлозі.

Я з нетерпінням бажав завтрашнього дня,

Марно я намагався позичити,

З моїх книжок підтвердження смутку,

скорбота за втраченою Ленор.

За рідкісну й сяючу діву,

Кого ангели називають Ленор.

За рідкісну й сяючу діву,

Безіменний тут назавжди.

Раптом моя душа зміцніла;

потім більше не вагаючись,

Напевно я сказав, що стукає абонент

Дайте мені подивитися, хто буде там, стукаючи так слабко у мій дім…

Ось я відчиняю навстіж двері"

Там темрява,

і більше нічого…

Глибоко вдивляючись у цю темряву, я довго стояв, дивуючись, боячись,

Бачити мрії, про які жоден смертний не наважувався мріяти раніше.

Повернувшись у камеру,

Вся моя душа в мені горить,

«Звичайно», — сказав я, — це стукає абонент

Дайте мені подивитися, що там є,

нехай цю таємницю досліджують,

Нехай моє серце заспокоїться лише на мить

Це вітер і нічого більше!

Відкрий тут, я кинув затвор, коли з багатьма фліртом і тріпотінням,

Туди ступив величний ворон святих днів давнього.

«Пророк!»

сказав я: «Зла річ!

Ще пророк, якщо пташка чи диявол!

Тим небом, що над нами схиляється,

Клянусь тим Богом, що сидить на своєму білому троні,

Скажи цій душі, обтяженій сумом,

якщо в межах Нічного плутоніанського берега

Мій ангел на ім’я Ленор спочиває її там, на неосвячених пляжах?

Чи то спокусник послав, чи то буря скинула тебе сюди на берег,

Спустошений, але весь незляканий, з берега Нічного Плутонія,

У цьому домі, який переслідує жах, скажи мені справді, я благаю».

На бюсті Паллади, що сидить,

Промовив ворон: «Ніколи».

Будьте цим словом нашим знаком птаха-прощання чи звіра

Поверни себе в бурю, геть звідси, геть від мене

Не залишайте чорний шлейф як жетон

Про брехню заговорила твоя душа

Залиш мою самотність непорушною

Промовив ворон: «Ніколи».