Sonnet 73 - Paul Kelly

That time of year thou may’st in me behold

When yellow leaves, or none, or few, do hang

Upon those boughs which shake against the cold,

Bare ruin’d choirs, where late the sweet birds sang.

In me thou see’st the twilight of such day,

As after sunset fadeth in the west,

Which by-and-by black night doth take away,

Death’s second self, that seals up all in rest.

In me thou see’st the glowing of such fire

That on the ashes of his youth doth lie,

As the death-bed whereon it must expire

Consum’d with that which it was nourish’d by.

This thou perceivest, which makes thy love more strong,

To love that well which thou must leave ere long.

Цю пору року ти, можливо, бачиш у мені

Коли жовтіє листя, або ніякого, або мало, висіть

На тих гілках, що трясуться від холоду,

Голі зруйновані хори, де пізно співали милі пташки.

У мені ти бачиш сутінки такого дня,

Як після заходу сонця згасає на заході,

Яку часом чорна ніч забирає,

Друге Я Смерті, яке запечатує все в спокої.

У мені ти бачиш сяяння такого вогню

Що на попелі його молодості лежить,

Як смертне ложе, на якому воно має закінчитися

Споживаний тим, чим живився.

Це ти розумієш, що робить твою любов сильнішою,

Любити те колодязь, який ти повинен покинути рано.