Christabel - Nicodemus

«Tis the middle of the night by the castle clock

And the owls have awakened the crowing cock

Tu-whit!

Tu-whoo!

And bark again, the crowing cock

How drowsily it crew»

This exquisite child of the Baron roams

Through the forest mesmerized by moonlight alone

Here she dreams in fear, for her betrothed knight

Until her prayers are torn asunder by a moan of fright

What evil secrets lie behind the giant oak?

A desperate vision of female perfection dressed in white

She glittered to the eye, sensual and luminescent

She seems to glow, she seemed to glow…

How did she come to the lands of Sir Leoline?

Will her prayers protect her night so well?

Hush, healing heart of Christabel!

Revealed to her upon the asking of maiden lost

The name of Geraldine and the story of…

Crime against a lady of noble line

For she did tell a strange and frightful tale, with voice so sweet

She shall enchant, she will entrance

Her glow would cast a shadow that would…

Swallow the sweet child whole

A willing audience here in the wood shrouded cold

Left to wait in brisk midnight, by dark and faceless rouges

She makes demand on thy lady’s hand

To see this maiden home

Together women of night make haste for candlelight

To the estate of Sir Leoline, to hell it chimes

To rest her there for the evening to pass unfold

Over the moat to the gate of his chivalry bold

Geraldine fell, sweet Christabel

Carry her over the threshold well

Though up she came as if she never were in pain

Past the hearth and into the view of the portrait of Baron

But when the lady passed

There came a tongue of light, and a fit of flame

Thy temptress is divine!

«Sweet Christabel, her feet doth bare

And jealous of the listening air

They steal their way from stair to stair

Now in the glimmer, and now in the gloom

And now they pass the Baron’s room

As still as death, with stifled breath

And now they have reached her chamber door

And now Geraldine doth press down

The rushes of the chamber floor

Christabel trims the light

And makes it bright again!»

The forlorn maiden drinks

A wild flower wine for Geraldine

Standing now in pride, she summons her savior

«Quoth Christabel, so let it be

And as the lady bade did she

Her gentle limbs dis he undress

And lay down in her loveliness.»

And as she lay in wait

Her heart will race for the night to wait for

A sinful view she keeps

As robes fall to the maiden’s feet

Eves that burn the soul

She lay beside this latest prize

And in her words she doth told

Her prisoner, in arms she holds:

«In the touch of this bosom there worketh a spell

Which is lord of thy utterance, Christabel

Thou knowest tonight, and wilt know tomorrow

This mark of my shame, this seal of my sorrow.»

…Sunrise…

Oh what evil night was this?

To wake the morn in sinful bliss?

Her look askance seethes disease

For the dawn hath no rest when by sin she pleased

With tear for if her mother near

A watching angel hath no fear

From her death she came from her desire

To be loved, returned by this noble sire

But now upon the waking moans of dawn

Her magic lay me still at mouth

Anxious mements with the drawing in of breath

Be still my beating hear, for it doth quake beneath my breast!

My father kind and strong for now he gaze upon

The beauty that stands before his noble grace

Her name and face ring familiar

A lost friend by poisoned words

So long ago buy now his daughter here

The Bard he bade make haste

To right the words of time lost wrongs

To move swiftly and carry verse to his dear lost friend

But the Bard awaits to tell a tale, a dream to him last night

A dove with voice of mine, as upon it’s neck a snake doth feed

And swelled it’s neck as if swelled hers

Christabel escapes the dying trance of beauty

And gains her senses, paused, and silently prayed

She dare not allow the unholy passions reign

As she doth fall to the Barron’s feet

So by her father’s countenance she may be saved

Here upon the castle floor, she cries in bitter anguish

Her secrets of the passing night, she dare not tell

Sweet Chrstabel doth pleads for her father to heed her wishes

Upon her lost mother’s seal to send the creature

Back to the night from whence it came

«Within the Baron’s heart and brain

If thoughts, like these, had any share

They only swelled his rage and pain

And did but work confusion there

His heart was cleft with pain and rage

His cheeks they quivered, his eyes were wild

Dishonored thus in his old age:

Dishonored by his only child.»

«And all his hospitality

To the wronged daughter of his friend

By more than woman’s jealousy

Brought thus to a disgraceful end…

He rolled his eye with stern regard

Upon the gentle minstrel bard

And said in tones abrupt, austere…

'Why Bracy!

Dost thou loiter here?!

I bade thee hence!'

The bard obeyed

And turning from his own sweet maid

The aged knight, Sir Leoline

Led forth the lady Geraldine!»

«Біля замкового годинника вже середина ночі

І сови розбудили спів півня

Тю-хіт!

Тю-фу!

І знову гавкає півень

Як сонно це екіпаж»

Це вишукане дитя Барона блукає

Крізь ліс, зачарований місячним світлом

Тут вона мріє у страху за свого нареченого лицаря

Поки її молитви не розірвав стогін страху

Які злі таємниці ховаються за велетенським дубом?

Відчайдушне бачення жіночої досконалості в білому

Вона сяяла в очах, чуттєва та сяюча

Вона ніби світиться, вона ніби світиться...

Як вона потрапила до земель сера Леоліна?

Чи її молитви так добре захистять її ніч?

Тихо, цілюще серце Крістабель!

Відкрито їй на прохання втраченої діви

Ім’я Джеральдін та історія…

Злочин проти дворянської жінки

Тому що вона розповіла дивну та жахливу історію, таким солодким голосом

Вона зачарує, вона ввійде

Її сяйво відкидає тінь, яка...

Проковтніть милу дитину цілком

Бажаюча аудиторія тут, у окутому холодом лісі

Залишений чекати жвавої опівночі, під темними й безликими рум’янами

Вона вимагає руки твоєї дами

Щоб побачити цей дівочий дім

Разом жінки ночі поспішають до свічок

До маєтку сера Леоліна, до пекла це дзвонить

Щоб відпочити їй там, щоб вечір пройшов розкритися

Понад рів до воріт свого лицарства сміливого

Джеральдіна впала, мила Крістабель

Добре перенеси її через поріг

Хоча вона піднялася так, ніби їй ніколи не було боляче

Повз вогнище і на портрет барона

Але коли пані пройшла

З’явився язик світла та спалах полум’я

Твоя спокусниця божественна!

«Мила Крістабель, її ноги босі

І заздрив повітря, яке слухає

Вони крадуться від сходів до сходів

То в сяйві, то в темряві

І ось вони повз кімнату барона

Нерухомий, як смерть, зі стриманим подихом

І ось вони дійшли до дверей її кімнати

І тепер Джеральдіна натискає

Пориви підлоги камери

Крістабель регулює світло

І знову робить його яскравим!»

Залишена діва п'є

Вино з диких квітів для Джеральдін

Гордо стоячи, вона викликає свого рятівника

«Скажи Крістабель, нехай так буде

І так вона зробила, як сказала жінка

Її ніжні кінцівки змушують його роздягатися

І лягти в її красі».

І коли вона чекала

Її серце битиметься до ночі, на яку чекатиме

Грішний погляд, який вона зберігає

Як шати падають на ноги дівиці

Переддень, що обпалює душу

Вона лежала біля останнього призу

І з її слів вона сказала

Її в’язень, в руках вона тримає:

«У дотику цієї пазухи діє закляття

Що є володарем твого слова, Крістабель

Ти знаєш сьогодні ввечері, і дізнаєшся завтра

Цей знак мого сорому, ця печать мого смутку.»

…Схід сонця…

О, яка це була зла ніч?

Щоб розбудити ранок у гріховному блаженстві?

Її погляд скоса вирує хвороба

Бо зоря не має спокою, коли гріхом вона захотіла

Зі сльозою за те, що поруч її мати

Спостерігаючий ангел не має страху

Від своєї смерті вона прийшла від свого бажання

Щоб бути коханим, повернутим цей благородний батько

Але тепер після пробудження стогони світанку

Її магія тримає мене в роті

Тривожні спогади із затримкою дихання

Почуй моє биття, бо воно тремтить під моїми грудьми!

Мій батько добрий і сильний, на якого він дивиться

Краса, що стоїть перед його благородною грацією

Її ім’я та обличчя здаються знайомими

Втрачений друг через отруєні слова

Так давно купив тепер його дочку тут

Барду, якого він попросив поспішити

Щоб виправити слова втрачених часом помилок

Рухатися швидко і нести вірш своєму дорогому загубленому другу

Але Бард чекає, щоб розповісти казку, мрію йому минулої ночі

Голуб із моїм голосом, як на його шиї змія годує

І роздула свою шию, наче роздула її

Крістабель рятується від передсмертного трансу краси

І отямилася, зупинилася і мовчки помолилася

Вона не сміє допустити панування нечистих пристрастей

Коли вона падає до ніг Беррона

Тож обличчя її батька може врятувати її

Тут, на підлозі замку, вона плаче від гіркого болю

Її секрети ночі, що минає, вона не наважується розповісти

Мила Крістабель благає свого батька прислухатися до її побажань

За печаткою її втраченої матері, щоб надіслати істоту

Назад до ночі, звідки воно прийшло

«У серці та мозку барона

Якби такі думки, як ці, мали якусь частку

Вони тільки посилили його гнів і біль

І справді, але виникла плутанина там

Його серце розривалося від болю та люті

Його щоки тремтіли, очі були дикими

Зганьблений таким чином у своїй старості:

Зганьблений своєю єдиною дитиною.»

«І всю його гостинність

Скривдженій доньці його друга

Через не тільки жіночі ревнощі

Доведений до ганебного кінця…

Він суворо закотив очі

Над ніжним бардом-менестрелем

І сказав тоном різким, строгим…

«Чому Брейсі!

Ти тут байдикуєш?!

Я велів тобі звідси!»

Бард послухався

І відвертаючись від власної милої служниці

Старий лицар, сер Леолайн

Вивів леді Джеральдін!»