Ashes in the Snow - Mono

Swiftly as a draft of wind, moving past her without a trace

Time, cold and unbending, leaves her standing alone once again

Long ago, there was the sound of two children running here.

Their footsteps,

never straying far apart from each other’s, still echo through the woods where

an old woman walks on his day

On a still river surrounded by weeping willows, the woman rows her boat towards

the open sea

With a grave face she pulls the oars to and fro, her eyes fixed upon a nearby

cliff above the waters.

She traces the edge and holds her breath,

reliving the chilling distance down to the bottom.

Her rhythm is steady and

slow as she breaks through the familiar fog.

The sound of waves crashing,

the lingering smell of burnt wood, and the reflection of branches on the water

all remain the same as her memory, as if frozen in a spell.

She inhales all she

can hold and wonders if winter never ended since that cold night she stood on

the cliff with him.

Here lies their landscape of memories untouched by the

awakening spring

On this day the woman prepares for farewell.

Heavy are his ashes,

sinking in her hand.

As she strains to let his remains go, she turns herself

to the earth for an answer, a reminder of why she is here

Beneath her grief she knows there is something beyond the finality of this

moment.

Like the spring that is born from a cruel winter, there is something

here waiting to be born.

Resting her hand on the boat, she lets her eyes sleep

Peering from the thickets of the surrounding woods, a promise tree faithfully

waits to welcome this day of their journey.

With roots woven deeply into the

earth, it is the only thing that’s flourished here where all else has stood

still.

In the midst of it all, it continues to grow, nurturing the vow that it

was planted with as if it were its child.

The tree watches the woman tenderly

and sways its branches, sending a stream of wind to relieve her

In the place between wake and sleep, there lies a bridge over the waters.

The woman finds herself on one end, walking towards the figure standing in the

middle.

With her arms open, she feels lifted as if she was a child again

Hours pass before she awakes in the boat by the embrace of dim sunlight.

Finding the ashes still waiting in her palm, she blesses them with her love

and releases them into a stream of wind that carries them over the waters.

The woman travels back into a time where they prayed here together,

a dreadful time where they found solace in each other’s promise

Her eyes follow the flight of the ashes until they fade into falling snow

before her-the same snow of the winter that they loved and perished here

together

Швидко, як протяга вітру, безслідно проїжджаючи повз неї

Час, холодний і незламний, знову залишає її на самоті

Давним-давно тут було чути, як бігають двоє дітей.

Їхні кроки,

ніколи не віддаляючись один від одного, все ще відлунюють лісом де

стара жінка гуляє в його день

На тихій річці, оточеній плакучими вербами, жінка гребує своїм човном до

відкрите море

З серйозним обличчям вона тягне весла туди-сюди, її очі вп’ялися в сусіда

скелі над водами.

Вона обстежує край і затримує дихання,

знову переживаючи охолоджувальну відстань до дна.

Її ритм рівний і

повільно пробивається крізь знайомий туман.

Звук хвиль, що розбиваються,

стійкий запах паленого дерева та відблиск гілок у воді

усе залишається таким же, як її пам’ять, наче зав’язане у заклинання.

Вона все вдихає

може витримати і дивується, чи ніколи не закінчувалася зима з тієї холодної ночі, на якій вона стояла

скеля з ним.

Тут лежить їхній ландшафт спогадів, яких не торкалися

пробудження весни

У цей день жінка готується до прощання.

Важкий його прах,

тоне в її руці.

Коли вона напружується, щоб випустити його останки, вона повертається сама

до землі за відповіддю, нагадуванням про те, чому вона тут

Під її горем вона знає, що є щось за межами остаточного цего

момент.

Як весна, що народилася від жорстокої зими, є щось

тут чекає на народження.

Поклавши руку на човен, вона дає очам спати

Вдивляючись із заростей навколишніх лісів, вірно обіцяне дерево

чекає, щоб вітати цей день їхньої подорожі.

З корінням, глибоко вплетеним в

земля, це єдина річ, яка процвітала тут, де все інше стояло

досі.

Серед усього воно продовжує зростати, дотримуючись обітниці, що

був засаджений, ніби це його дитина.

Дерево ніжно спостерігає за жінкою

і розгойдує свої гілки, посилаючи потік вітру, щоб полегшити її

Між неспанням і сном лежить міст через води.

Жінка опиняється на одному кінці й прямує до фігури, що стоїть у 

середній.

З розкритими руками вона відчуває, що вона знову була дитиною

Минають години, перш ніж вона прокидається в човні в обіймах тьмяного сонячного світла.

Знайшовши попіл, що все ще чекає на її долоні, вона благословляє їх своєю любов’ю

і випускає їх у потік вітру, який несе їх над водою.

Жінка повертається в часи, коли вони разом молилися тут,

жахливий час, коли вони знаходили розраду в обіцянках один одного

Її очі слідкують за польотом попелу, поки він не зникне в снігу

перед нею - той самий сніг зими, який вони любили і загинули тут

разом