Noi - Messia

Fuori dalla finestra osservo il panorama, il verde si dirama

Il monte qui di fronte mi richiama, monto la montana

La rugiada è ancora fresca tra le fronde

Si assorbe nella brezza che accarezza la foresta del Montana

E non disprezza la sua sorte, avvolge la corteccia

A volte ha l’accortezza, tra le ombre si ripara

E non avverte la tristezza di un’esistenza magra

Si dissolve tra le foglie sulle sponde del Niagara

E non si chiede che la aspetta a fine strada

O se le spetta una ricchezza milionaria

Non cerca la purezza, ma accoglie la natura

La prende in cura, ormai è avvezza a dar sollievo dall’arsura

E mi interessa l’interezza incontaminata di questa giornata

Finezza rara, bellezza nuda

Un pensiero che intermezza la cordata

Si accorda con la passeggiata, mi detta l’andatura

E a volte piove su 'sti prati in fiore

La coltre muove, li ricopre per intero

Quando il nero si dispone nel cielo e ricompone un impero che austero

Impone al terreno il suo colore

Poi il sereno lo depone, il sole regna fiero

Ma ha mai il tempo di un convegno col maltempo?

No per davvero

Frutto di un’incomprensione, eterna opposizione

Solo l’arcobaleno ne vuole l’unione

Il sole invecchia, si nasconde dietro il promontorio

Solitario, avrà un rifugio sotterraneo

Dall’altro lato la luna cresce sopra il territorio

Sul bianco avorio di un calanco millenario

E solo quando il cielo è chiaro hanno un colloquio immaginario

In caso contrario è un soliloquio volontario

Ciascuno vede l’altro solo da lontano

Non si conoscono ma ognuno è necessario

La mente vola sopra ai tetti del paese

Sui muretti e le discese, sugli archetti delle chiese

E poi si perde, nelle distese del pugliese

Aperte come porte sulle vie scoscese

Vago assorto sul selciato del castello aragonese

Dentro al borgo accovacciato sul mare turchese

Qui non ho pretese, ma solo le braccia protese

Abbraccio il panorama, sono parte dell’insieme

За вікном спостерігаю за краєвидом, зелені гілки

Гора попереду мене нагадує, я їду на горі

Ще свіжа роса серед листя

Він поглинає вітерець, що пестить ліс Монтани

І не зневажає свою долю, огортає кору

Іноді він має передбачливість, він ховається в тіні

І він не відчуває печалі мізерного існування

Він розчиняється серед листя на березі Ніагари

І ти не просиш його чекати тебе в кінці вулиці

Або якщо мільйонерське багатство завдячує їй

Він не прагне чистоти, а вітає природу

Він піклується про неї, тепер вона звикла вгамувати спрагу

І я цікавлюсь у первозданній цілісності цього дня

Рідкісна витонченість, оголена краса

Думка, яка перериває вечірку з мотузкою

Це погоджується з ходьбою, воно диктує мій темп

І іноді йде дощ на ці квітучі луки

Ковдра рухається, повністю покриває їх

Коли чорний розташовується в небі та рекомпонує сувору імперію

Він накладає свій колір на землю

Тоді ясна погода відступає, сонце панує гордо

Але чи є час на конференцію в погану погоду?

Насправді ні

Результат нерозуміння, вічного протистояння

Тільки веселка бажає свого союзу

Сонце старіє, ховається за мисом

У самоті він матиме підземний притулок

З іншого боку, місяць росте над територією

На білій слоновій кістці тисячолітнього яру

І лише коли небо ясне, вони ведуть уявну розмову

В іншому випадку це добровільний монолог

Кожен бачить одного лише здалеку

Вони не знають один одного, але кожен необхідний

Думка літає над дахами села

На стінах і схилах, на арках церков

А потім губиться на просторах Апулії

Відчинені, як двері на крутих вулицях

Невиразно вбирається на бруківку Арагонського замку

Всередині село, яке схилилося над бірюзовим морем

Тут у мене немає жодних претензій, а лише простягнуті руки

Я обіймаю пейзаж, я є частиною цілого