Amor America - Maria Faradouri, Mikis Theodorakis

Antes que la peluca y la casaca

fueron los ríos, ríos arteriales:

fueron las cordilleras, en cuya onda raída

el cóndor o la nieve parecían inmóviles:

fue la humedad y la espesura, el trueno

sin nombre todavía, las pampas planetarias.

El hombre tierra fue, vasija, párpado

del barro trémulo, forma de la arcilla,

fue cántaro caribe, piedra chibcha,

copa imperial o sílice araucana.

Tierno y sangriento fue, pero en la empuñadura

de su arma de cristal humedecido,

las iniciales de la tierra estaban

escritas.

Nadie pudo

recordarlas después: el viento

las olvidó, el idioma del agua

fue enterrado, las claves se perdieron

o se inundaron de silencio o sangre.

No se perdió la vida, hermanos pastorales.

Pero como una rosa salvaje

cayó una gota roja en la espesura

y se apagó una lámpara de tierra.

Yo estoy aquí para contar la historia.

Desde la paz del búfalo

hasta las azotadas arenas

de la tierra final, en las espumas

acumuladas de la luz antártica,

y por las madrigueras despeñadas

de la sombría paz venezolana,

te busqué, padre mío,

joven guerrero de tiniebla y cobre,

oh tú, planta nupcial, cabellera indomable,

madre caimán, metálica paloma.

Yo, incásico del légamo,

toqué la piedra y dije:

Quién

me espera?

Y apreté la mano

sobre un puñado de cristal vacío.

Pero anduve entre llores zapotecas

y dulce era la luz como un venado,

y era la sombra como un párpado verde.

Tierra mía sin nombre, sin América,

estambre equinoccial, lanza de púrpura,

tu aroma me trepó por las raíces

hasta la copa que bebía, hasta la más delgada

palabra aún no nacida de mi boca.

Перед перукою і піджаком

були річки, артеріальні річки:

були гірські хребти, в яких розтріпалася хвиля

кондор чи сніг здавалися нерухомими:

Це була вологість і густота, грім

все ще безіменні, планетарні пампи.

Земляна людина була, посудина, повіка

трепетної грязі, у вигляді глини,

Це був карибський глечик, камінь Чібча,

імперська чаша або кремнезем араукана.

Він був ніжним і кривавим, але в руках

його зволоженої скляної зброї,

ініціали землі були

написаний.

ніхто не міг

згадайте їх пізніше: вітер

забув їх, мову води

був похований, ключі втрачено

або їх залила тиша чи кров.

Його життя не було втрачено, брати пастири.

Але як дика троянда

червона крапля впала в хащі

і лампа на землі згасла.

Я тут, щоб розповісти історію.

Від спокою буйвола

до збитих пісків

кінцевої землі, в піни

накопичені від антарктичного світла,

і крізь круті нори

про похмурий венесуельський мир,

Я шукав тебе, батько мій,

молодий воїн темряви і міді,

ой ти, весільна рослина, неприборкане волосся,

мати-алігатор, металевий голуб.

Я, інка мулу,

Я торкнувся каменя і сказав:

Чия

чекай на мене?

І я стиснув твою руку

на жмені порожнього скла.

Але я ходив серед запотецьких сліз

і солодке було світло, як олень,

а тінь була, як зелена повіка.

Моя земля без імені, без Америки,

тичинка рівнодення, спис фіолетовий,

твій аромат піднявся в моє коріння

до чашки, яку я випив, до найтоншого

слово ще не народилося з моїх уст.