Believe - Jocelyn Brown, Ministers De La Funk

Banlieue Rouge

Engrenages

L’appel De La Cite

C’est l’appel de la cité qui m’a un jour envoûté

Et qui m’a fait m'éloigner de la campagne où je suis né

Pour travailler à la ville, ma famille j’ai dû quitter

C’est comme ma nature tranquille qui ne tient plus que du passé

Un mariage contre-nature, entre la chair et l’acier

Parqué entre tout ces murs qui me retiennent prisonnier

Je ne sais pas c’que je fous là, c’est aussi triste que dommage

Car comme se font rares les emplois, je vis d’assurance-chômage…

Mais on s’habitue à la ville, je crois même qu’elle sécurise

C’est d’une façon subtile qu’elle exerce son emprise

On s’habitue aux boulevards qu’on fréquente le soir tard

Aux salles de jeux et aux bars, animés de toutes parts

Dans cette atmosphère enfumée, où je m’efforce d’exister

S'échangent des regards sirupeux, prescrits par des commerces douteux

Et flotte encore sous les néons l’odeur âcre de la déception

Les plaisirs interdits auront toujours un goût de perdition…

Sur les terrains vagues comme dans les ruelles humides

Partout où je divague je me heurte au vide

De la marque urbaine, de cette cité maudite

Métropole inhumaine où tout se passe trop vite

Mais je l’aime malgré tout d’un sourire complice

Cette ville de fous dont je suis un peu le fils

Car on est jamais aussi aveugle qu’on peut l'être quand tout s'écroule

Et on est jamais aussi seul qu’on peut l'être dans une foule…

Червоне передмістя

шестерні

Поклик міста

Це був поклик міста, який мене колись зачарував

І хто змусив мене переїхати з села, де я народився

Щоб працювати в місті, сім’ю довелося залишити

Це ніби моя тиха природа, яка зникла

Неприродний шлюб між плоттю і сталлю

Припаркований між усіма цими стінами, які тримають мене в полоні

Я не знаю, що я тут роблю, як це сумно

Оскільки робочих місць мало, я живу на страхування на випадок безробіття...

Але до міста звикаєш, мені навіть здається безпечним

Свій вплив вона здійснює непомітно

Ми звикаємо до бульварів, якими ходимо пізно ввечері

До гральних залів і барів, що киплять з усіх боків

У цій задимленій атмосфері, де я прагну існувати

Обмін сироповими поглядами, прописаними сумнівними бізнесами

І досі витає під неоновими вогнями їдкий запах розчарування

Заборонені задоволення завжди матимуть смак загибелі...

На пустирях і в сирих алеях

Куди б я не блукав, я натрапляю на порожнечу

Від міського бренду, від цього проклятого міста

Нелюдський мегаполіс, де все відбувається надто швидко

Але я люблю її, незважаючи ні на що, зі знаючи посмішкою

Це місто божевільних, якого я трохи син

Тому що ти ніколи не будеш таким сліпим, як можеш бути, коли все валиться

І ти ніколи не буваєш такий самотній, як можеш бути в натовпі...