Kräne - Gisbert zu Knyphausen

Diese Tage sind so fern von allem

Hitze und Beton

Die große Stadt, sie liegt da

Wie ein verwundeter Vogel

So auch ich, so auch ich

Ich denke und denke

Wie immer viel zu viel

Immer ist da irgendetwas

Das mich einlullt und mich lähmt

Und ist es nicht die Hitze

Dann meine Dickköpfigkeit

Oder meine dünne Haut

Und ich warte auf den Abend

Und seine kühlende Hand

Unten am Fluss

Mit den Füßen im Sand und den Blick

Auf die gewaltigen Tiere

Mit metallenen Krallen

Mit Neonlicht-Augen

Und die Container, die fallen

Unter grandiosem Gepolter

In den hungrigen Bauch

Eines uralten Frachters

Und mein Herz, es poltert auch

Nimm mich mit

Nimm mich mit

Flatterhafte Demut

Schlag deine krummen Flügel um mich

Dieser Kopf, oh dieser Kopf

Macht sich viel zu wichtig

Oh, unergründliches Leben

Was wissen wir denn schon von dir?

Wir wurden geboren und wir sterben

Und danach weht der Wind wie immer

Und ein Mensch geht die Stufen

Hinunter zum Fluss

Legt seinen Kopf in die Nacht

Und die Füße in den Sand und sieht

Die gewaltigen Tiere

Mit metallenen Krallen

Mit Neonlicht-Augen

Und die Container, die fallen

Unter grandiosem Gepolter

In den hungrigen Bauch

Eines uralten Frachters

Und sein Herz, es poltert auch

Oh, ich hoffe es verirrt sich nicht

So verwirrt wie es ist

Auf dieser endlosen Suche

Nach ein bisschen mehr Licht

Was auch immer das dann ist

Ці дні так далекі від усього цього

тепло і бетон

Велике місто, воно там лежить

Як поранений птах

І я так і я

Думаю і думаю

Як завжди, занадто

Завжди щось є

Це мене заколисує і паралізує

А хіба не спека?

Тоді моя впертість

Або моя тонка шкіра

А я чекаю вечора

І його охолоджуюча рука

Вниз біля річки

З ногами в піску і краєвидом

До могутніх звірів

З металевими кігтями

З неоновими очима

І контейнери, які падають

Під грандіозний галас

В голодний живіт

Старовинний вантажний корабель

І моє серце теж калатається

Візьми мене з собою

Візьми мене з собою

Летуче смирення

Огорни мене своїми кривими крилами

Та голова, о та голова

Робить себе занадто важливим

О, незбагненне життя

Що ми знаємо про вас?

Ми народилися і вмираємо

А потім вітер, як завжди

А по сходах ходить чоловік

Вниз до річки

Покладає голову вночі

А ноги в пісок і бачиш

Могутні звірі

З металевими кігтями

З неоновими очима

І контейнери, які падають

Під грандіозний галас

В голодний живіт

Старовинний вантажний корабель

І серце його теж калатається

О, я сподіваюся, що це не збивається

Як же заплутано

У цьому нескінченному квесті

Після ще трохи світла

Що б це тоді не було