Gildo - Giorgio Gaber

Fu proprio là nella corsia di un ospedale

Che aprii gli occhi e vidi un letto accanto al mio

Il primo giorno si ha una sensazione spiacevole e volgare

E i piccoli disagi non fanno bene al cuore

Ma la notte, la notte

Aumenta lo spessore del dolore con le sue presenze

La notte, il cuore è gonfio la notte

E i lamenti dei malati riempiono le stanze

Ma stranamente il giorno dopo prima che arrivino i parenti

Si fa un poco di ironia persino sui lamenti

E il letto accanto al mio con dentro un uomo grosso e un po' volgare

Diventa una presenza singolare

«Gildo, come faccio, mi vergogno, dovrei andare»

E Gildo, il grosso Gildo, mi insegna da sdraiato come devo fare

E intanto a pochi metri di distanza si fatica a respirare

Sono le innocenti stonature di un salotto

Sono i piccoli fastidi, i gesti un po' meschini

Che fanno l’uomo veramente brutto

Ma in ospedale dove la perdita è totale

Dove lo schifo che devi superare

È quello di aiutare un uomo a vomitare

Dove non c'è più nessuna inibizione

Dal vomito al sudore, alla defecazione

E allora salti il piano se lo sai saltare

E entri in un altro reparto dell’amore

«Gildo, io vorrei che all’insaputa delle suore»

E Gildo, il grosso Gildo, mi passa di nascosto qualche cosa da mangiare

E intanto a pochi metri di distanza un uomo muore

Si parla poco e piano per diverse ore

E a notte alta quell’ospite agghiacciante vien portato via

E riprende indisturbato e noncurante il ritmo della corsia

I piccoli disagi, l’ho già detto, fanno male al cuore

Ma il senso della morte

È sempre stato troppo forte

Gildo, non l’ho mai saputo immaginare

Chissà perché improvvisamente diventa elementare

Potrà sembrare irriverente ma qualche ora dopo

Ridevamo tutti per niente

Ma a scanso di fraintesi

Non è il cinismo mestierante dei dottori

Ma il senso della vita che ti spinge fuori

«Gildo, mi dispiace, son guarito, devo andare»

E Gildo, che naturalmente mai più nella mia vita ci avrò il gusto di incontrare

Nasconde, questa volta con vergogna, il suo dolore

Il cielo azzurro e teso

E le mie gambe strane, senza peso

Attraversavo il giardino tremante

Come in un sogno riposante

Gli occhi delle nuove madri luccicavano

E i grossi seni sotto le vestaglie biancheggiavano

Solitario avvertivo quel candore, quell’aria di purezza

E il cielo era azzurrino e c’era un po' di brezza

E stranamente un senso d’amore che non so dire

Це було тут же, у лікарняній палаті

Що я розплющив очі і побачив ліжко біля свого

Перший день виникає неприємне і вульгарне відчуття

А дрібні незручності не корисні для серця

Але ніч, ніч

Він збільшує товщину болю своєю присутністю

Вночі вночі набрякає серце

І скарги хворих заповнюють кімнати

Але як не дивно наступного дня до приїзду родичів

Є навіть трохи іронії щодо скарг

І ліжко поруч із моїм великим, трохи вульгарним чоловіком

Станьте унікальною присутністю

«Гільдо, як мені це зробити, мені соромно, я повинен йти»

І Гілдо, великий Гілдо, вчить мене лежачи, як це робити

А тим часом за кілька метрів важко дихати

Вони є невинним розбратом вітальні

Це маленькі неприємності, дрібні жести

Що робить чоловіка справді потворним

Але в лікарні, де втрата тотальна

Де лайно, яке треба подолати

Це допомогти чоловікові вирвати

Де вже немає ніякого гальмування

Від блювоти до пітливості, до дефекації

Тож ви пропускаєте план, якщо знаєте, як його пропустити

І ви входите в інший відділ любові

«Гільдо, я хотів би цього, не знаючи монахинь»

І Гілдо, великий Гілдо, потайки передає мені щось поїсти

А тим часом за кілька метрів гине чоловік

Розмовляємо мало і тихо кілька годин

А вночі того холодного гостя забирають

І він спокійно і необережно продовжує йти по провулку

Невеликі дискомфортні відчуття, я вже говорив, болять серце

Але відчуття смерті

Це завжди було занадто сильно

Гілдо, я ніколи не знав, як це уявити

Хтозна, чому це раптом стає елементарним

Це може здатися нешанобливим, але через кілька годин

Ми всі не сміялися

Але щоб не було непорозумінь

Це не цинічний цинізм лікарів

Але сенс життя, який виштовхує вас

«Гільдо, вибач, я вилікувався, мені треба йти»

І Гільдо, з яким, звичайно, більше ніколи в житті я не матиму задоволення зустрітися

Він приховує, на цей раз із соромом, свій біль

Небо блакитне й напружене

І мої дивні, невагомі ноги

Я йшов тремтячим садом

Як у спокійному сні

Очі новоспечених матерів блищали

А її великі груди біліли під халатами

Самотній я відчув ту відвертість, це повітря чистоти

І небо було блакитним, і трішки дув вітерець

І, як не дивно, почуття кохання, яке я не можу сказати