Al termine del mondo - Giorgio Gaber

I vetri delle stanze hanno una forma rigida e perfetta

E l’uomo è fermo alla finestra, l’uomo aspetta

Un grattacielo enorme, una mitologia nascente

E l’uomo guarda in basso dove c'è la strada

E non fa niente

Adagio, distrattamente, senza angoscia, né stupore

Fa qualche passo nel silenzio delle stanze

Copiando gelide e automatiche sequenze

Senza futuro né passato

Probabilmente il tempo si è fermato

E ancora lui nel semibuio tocca con le mani

Qualche oggetto, poi lo sposta

Si direbbe senza farlo apposta

Ma forse distrattamente pensa alla sua storia

Sembra quasi con sollievo

Il suo bilancio è positivo

Un uomo che nella vita ha sempre usato la ragione

Con la certezza di aver fatto tutto bene

Adesso abbassa le lussuose veneziane

E aspetta il colpo di fucile della fine

Ma forse commettiamo un grosso errore

Quando si pensa che quell’uomo

Aspetta solo di morire

Quando si pensa al futuro della Storia

Come l’avessimo già visto o lo sapessimo a memoria

Quando si pensa a uno sviluppo inarrestabile

E perfetto come fosse Dio

E lo confesso c’ho pensato anch’io

Piagnucolando per come aveva già ridotto

Quel poco che restava ancora del soggetto

È vero c'è un momento

In cui ti pare sia finito il tuo viaggio

Hai messo tutto a posto

Senza accorgerti che stai morendo

Che sei arrivato al capolinea

Al termine del mondo

Ma al termine del mondo per fortuna

Le strade sono sempre più di una

È vero abbiam commesso qualche errore

A dir che l’uomo muore

Ma come Diogene, che certo non invidio

Quanto si faticava a riconoscer l’individuo

Un individuo che obbediva alla sua sorte

Ma stranamente non era ancora la sua morte

E dico stranamente per quelli come me

Che hanno creduto troppo a Francoforte

Ma al termine del mondo per fortuna

Le strade sono sempre più di una

C'è sempre qualcosa che sfugge

Alla ragione del presente

Persino l’esattezza e la potenza del sistema

L’abbiamo vista come un mito

Probabilmente esagerato

C'è sempre qualcosa che sfugge

Alla ragione del presente

Persino quel residuo di individuo

Chi lo può dire che d’un tratto

Non tiri fuori il suo carattere ancestrale

Di stare sempre alla finestra col fucile

C'è sempre qualcosa che sfugge

Alla ragione del presente

Persino lo sfacelo generale

Magari è solo un giusto ammonimento

E non la fine irreversibile e totale

Se un’idea fa il suo bel giro

Nella testa di un coglione

L’idea era quella troppo elementare

Che tutto si potesse livellare

L’idea era quella troppo razionale

Di un mondo senza un diavolo nel cuore

L’idea era quella di un mondo senza neanche un Dio:

Il coglione ero io.*

Ma al termine del mondo per fortuna

Le strade sono sempre più di una

Ma al termine del mondo per fortuna

Le strade sono sempre più di una

Ma prima di ammazzare un uomo ce ne vuole

Mettiamoci ogni giorno alla finestra col fucile

E l’ultimo bagliore che vedremo bene

Non sarà certo il colpo di fucile della fine

Скло в кімнатах має жорстку і ідеальну форму

А чоловік стоїть біля вікна, чоловік чекає

Величезний хмарочос, зароджується міфологія

А чоловік дивиться вниз, де дорога

І це не має значення

Повільно, розсіяно, без муки чи здивування

Він робить кілька кроків у тиші кімнат

Копіювання холодних і автоматичних послідовностей

Без майбутнього чи минулого

Час, мабуть, зупинився

І знову торкається руками в напівтемряві

Якийсь предмет, а потім перемістіть його

Здається, не зробив це навмисне

Але, можливо, він розсіяно думає про свою історію

Здається, майже з полегшенням

Його баланс позитивний

Людина, яка завжди користувалася розумом у житті

З упевненістю, що все зробили правильно

Тепер опустіть розкішні жалюзі

І чекати пострілу кінця

Але, можливо, ми робимо велику помилку

Коли ти думаєш, що той чоловік

Просто чекай, щоб померти

Коли думаєш про майбутнє історії

Як ми це вже бачили або знали напам’ять

Коли думаєш про невпинний розвиток

Він досконалий, ніби він Бог

І, зізнаюся, я теж так думав

Скулить, як він уже зменшився

Те мало що залишилося від теми

Це правда, що є момент

Там, де, здається, закінчилася ваша подорож

Ви все зробили правильно

Не усвідомлюючи, що ти вмираєш

Що ви досягли кінця рядка

На кінець світу

Але на кінець світу на щастя

Завжди є кілька доріг

Це правда, що ми зробили деякі помилки

Сказати, що людина вмирає

Але як Діоген, якому я точно не заздрю

Як важко було впізнати людину

Людина, яка підкорилася своїй долі

Але, як не дивно, це була ще не його смерть

І це дивно для таких, як я

Хто надто вірив у Франкфурт

Але на кінець світу на щастя

Завжди є кілька доріг

Завжди чогось не вистачає

До причини сьогодення

Навіть точність і потужність системи

Ми сприймали це як міф

Мабуть, перебільшено

Завжди чогось не вистачає

До причини сьогодення

Навіть той залишок особини

Хто може сказати, що раптом

Ви не виявляєте його родовий характер

Завжди стояти біля вікна з рушницею

Завжди чогось не вистачає

До причини сьогодення

Навіть загальний крах

Можливо, це просто справедливе попередження

І не безповоротний і тотальний кінець

Якщо ідея обертається

В голові придурка

Ідея була надто елементарна

Щоб усе можна було зрівняти

Ідея була надто раціональною

Про світ без диявола в серці

Ідея полягала в тому, що світ без Бога:

Я був придурком. *

Але на кінець світу на щастя

Завжди є кілька доріг

Але на кінець світу на щастя

Завжди є кілька доріг

Але перш ніж вбити людину, потрібно трохи

Давай щодня підходимо до вікна з рушницею

Це останній проблиск, який ми добре побачимо

Це, безумовно, не буде постріл кінця