Les Silences - Fallujah

«On nait seul, on vit seul, on meurt seul.

Et même quand on baise on est seul.

Seul avec sa chair, seul avec sa vie qui est comme un tunnel qu’il est

impossible de partager.

Et plus on est vieux, plus on est seul face à quelques

souvenirs d’une vie qui se détruit au

fur et à mesure.

Une vie, c’est comme un tunnel.

Et à chacun son petit tunnel.

Mais au bout du tunnel, il n’y a même pas de lumière.

Il n’y a plus rien.

Même la mémoire se décompose avant la fin.

Les vieux le savent bien.

Une petite vie, des petites économies, une petite

retraite, et puis une petite tombe.

Et tout ça, ça ne sert à rien.

Strictement à rien.

Même les enfants ça sert à rien.

Dès que leurs parents

n’ont plus rien à leurs donner, ils les foutent dans des hospices pour qu’ils

crèvent seuls et en silence.

Même les enfants n’en

ont rien à battre.

L’amour filial, ça n’existe pas.

C’est un mythe.

Ta mère, tu l’aimes juste quand elle te donne du lait.

Et ton père,

quand il te prête du fric.

Mais quand les seins de ta mère se sont desséchés

et qu’il n’y a plus de lait à en tirer, ou quand les

poches de ton père se sont vidées de leur fric, alors il n’y a plus qu'à les

mettre dans un placard lointain, en espérant qu’ils meurent d’une maladie

rapide et pas trop coûteuse.

C’est comme ça, c’est la loi de la vie.

Ce n’est que lorsqu’il y a un héritage à toucher

que les enfants font semblants d'être gentils.

Mais quand tout l’héritage c’est

un frigo ou une télé, ce n’est plus la peine de faire semblant.

Ou alors

vraiment le minimum, juste de quoi se donner bonne conscience.

Un coup de fil

par mois et quelques larmes au moment de

leurs enterrements et on est quitte avec son devoir.

L’amour, l’amitié,

tout ça c’est du pipeau.

Ce sont des illusions, des illusions de jeunesse

qu’on entretient pour cacher que tous les rapports humains ne sont que du petit

commerce.

Parler d’amitié et d’amour ça nous

arrange, mais par calcul.

La réalité, elle est beaucoup plus vénale.

Ta mère, tu l’aimes parce qu’elle te nourrit et t’empeche de mourir.

Ton ami, tu l’aimes parce qu’il te trouve un travail, qu’il te donne à manger

et t’empêche de mourir.

Et ta grosse, tu l’aimes parce

qu’elle te fait la cuisine, te vide les couilles, et te fait des enfants qui

devront te protéger quand tu seras trop vieux et que t’auras peur de mourir.

Mais il suffit d’avoir giflé une seul fois son môme pour qu’il se venge quand

tu seras vieux.

En fait, cette gifle ça

l’arrange énormément.

Et lorsqu’il te foutra à l’hospice, elle lui servira de

prétexte pour masquer le désintérêt naturel que n’importe qui éprouve à l'égard

de ses géniteurs.

Non, baiser n’est pas un bon calcul.

Ca coûte même très cher.

Mais ça fait passer le temps.

Et

quand le désir de baiser est parti, on se rend compte qu’on a plus rien à faire

dans ce monde.

Et qu’il n’y a jamais rien eu d’autre dans cette putain de vie.

Moi j’suis tout seul, et elle aussi.»

«Ми народжуємося одні, живемо одні, помираємо одні.

І навіть коли ми трахаємося, ми одні.

Наодинці зі своєю плоттю, наодинці зі своїм життям, що він схожий на тунель

неможливо поділитися.

І чим ми старші, тим більше ми самотні перед кількома

спогади про життя, яке руйнується

поступово.

Життя схоже на тунель.

І кожному свій маленький тунель.

Але в кінці тунелю немає навіть світла.

Немає нічого.

Навіть пам’ять розкладається до кінця.

Старі люди це добре знають.

Маленьке життя, маленькі заощадження, мале

відступ, а потім невелика могила.

І все це марно.

Абсолютно нічого.

Навіть діти ні до чого.

Як тільки їхні батьки

нема чого їм більше дати, їх поклали в хоспіси, щоб вони

померти на самоті і в тиші.

Навіть діти цього не роблять

нема чого бити.

Синівської любові не існує.

Це міф.

Твоя мама, ти просто любиш її, коли вона дає тобі молоко.

І твій батько,

коли він позичає тобі гроші.

Але коли твоєї матері груди пересохли

і немає більше молока для зціджування, або коли

кишені твого батька звільнені від їхніх грошей, тож тобі залишається лише зробити

поклали в далеку шафу, сподіваючись, що вони помруть від якоїсь хвороби

швидко і не надто дорого.

Так воно є, такий закон життя.

Тільки тоді, коли є спадщина, до якої можна доторкнутися

діти прикидаються хорошими.

Але коли вся спадщина є

холодильник чи телевізор, це вже не варто прикидатися.

Або

насправді мінімум, достатньо, щоб очистити ваше сумління.

Дзвінок

на місяць і кілька сліз під час

їх поховання і один зроблений за своїм обов'язком.

кохання, дружба,

це все сміття.

Це ілюзії, ілюзії молодості

що ми стверджуємо, щоб приховати, що всі людські стосунки лише дрібниці

торгівлі.

Говоримо про дружбу і кохання

організувати, але за розрахунком.

Реальність набагато продажніша.

Твоя мати, ти її любиш, тому що вона тебе годує і береже від смерті.

Твій друг, ти його любиш, бо він знаходить тобі роботу, дає тобі їжу

і врятувати тебе від смерті.

І ваша дитина, ви її любите, тому що

що вона готує для вас, спорожняє ваші кульки і робить з вас дітей, які

доведеться захищати тебе, коли ти будеш занадто старий і боїшся померти.

Але достатньо одного разу вдарити своїй дитині ляпаса, щоб він помстився коли

ти будеш старий.

Насправді цей ляпас що

йому дуже пасує.

І коли він помістить вас у робітню, вона буде служити йому

приводом для того, щоб приховати природну незацікавленість, яку хтось відчуває

його батьків.

Ні, трахатися - не вдалий розрахунок.

Це навіть дуже дорого.

Але це минає час.

І

коли бажання трахатися зникає, ти розумієш, що тобі більше нічого робити

в цьому світі.

І що більше нічого в цьому бісаному житті не було.

Я зовсім один, і вона теж».