Il giorno più lungo - Etta Scollo

Fu come il primo respiro della vita

Con gli occhi aperti a catturate il sole

Fino alla curva che dietro al mare muore

Senza timore, senza parole

Fu come perdere la terra sotto ai piedi

O correre giù per le scale ad occhi chiusi

A questo vortice il mio istinto si legava

Non mi voltai, non seppi mai

E quello fu il giorno più lungo della mia vita

E fu l’urgenza che per sempre mi ha segnata

Con l’incoscienza di «un'eterna innamorata»

Non mi spiegai, non chiesi mai

C'é sempre un giorno, il più lungo della vita

Ti mette dentro una voce mai sopita

E quando credi di essere arrivato ormai

Ti dice: «lascia… tutto e vai!»

Prendi e vai… prendi e vai…

Це було як перший подих життя

З відкритими очима, щоб зловити сонце

До кривої, що вмирає за морем

Без страху, без слів

Це було як втратити землю під ногами

Або бігти по сходах із закритими очима

Мої інстинкти були прив’язані до цього виру

Я не обернувся, я ніколи не знав

І це був найдовший день у моєму житті

І це була невідкладність, яка позначила мене назавжди

З несвідомістю «вічного коханця»

Я не пояснював, ніколи не питав

Завжди є день, найдовший у житті

Це дає у вас ніколи не дрімаючий голос

І коли ти думаєш, що вже прийшов

Він тобі каже: «залиш... все та йди!»

Хапай та йди... хапай та йди...