Путь домой - ДиДюЛя

Обними меня так, будто руки твои —

это стены,

За которыми мне никогда ничего

не грозит.

Я оттаю тогда, и тревога уйдет постепенно,

Как от нас уезжают ненужные больше такси.

Обними меня так, будто руки твои —

это волны,

Что ласкают меня, окружая своей теплотой.

Чтоб слова возникали в душе, говорились невольно,

Чтобы фразы кончались надежной такой запятой.

Чтобы время вокруг не спешило — сидело бы в кресле,

И роняло минуту, как новый изящный стежок.

Чтоб забыть навсегда непростое условие «если».Обними меня так,

Чтоб я знала, Что все хорошо.

Обійми мене так, наче руки твої—

це стіни,

За якими мені ніколи нічого

не загрожує.

Я відтаю тоді, і тривога піде поступово,

Як від нас їдуть непотрібні більше таксі.

Обійми мене так, наче руки твої—

це хвилі,

Що пестять мене, оточуючи своєю теплотою.

Щоб слова виникали в душі, говорили мимоволі,

Щоб фрази закінчувалися надійною такою комою.

Щоб час навколо не поспішав — сидів би в кріслі,

І роняло хвилину, як новий витончений стібок.

Щоб забути назавжди непросту умову «якщо». Обійми мене так,

Щоб я знала, Що все добре.