The Triton's Daughter - Dagon

One night by a pallid moon, at a grotto by the sea,

my eyes beheld a sight now carved into my mind eternally.

Raven locks, lily skin, the ample curves of womanhood,

but with a tail of oceankind, the legends then I understood.

Forbidden longing, two worlds were never meant to pair.

Passion culled by siren song drifting on the ocean air.

Daughter of the lonely deep, there is no home we both can share,

a love that cannot be, yet somehow it has come to bear.

Languishing in solitude without her,

fixating on the vision of ocean mists about her.

Languishing in solitude without her,

My bosom holds but half a heart without the triton’s daughter.

Fool, I said, within my mind, this love can’t truly be,

for you, the son of land-born man, and she the child of the rolling sea.

But then my reason fell away beneath the soaring song of heart,

she and I, my heart declared, shall tie as one and never part.

But off the shore I thought I saw a luminescent eye,

in a flicker it was gone and so I cast it from my mind.

Foolish and myopic, I’m now haunted by the sight,

it would undo the things I sought and cast my being into the night.

Doomed from the start,

a love maligned by land and sea.

Born of the heart,

despite what others say should be.

I hold no regrets,

'tis better to have loved and lost,

but I shan’t forget,

my love, my life, the dreadful cost.

Однієї ночі біля блідого місяця, у гроті біля моря,

мої очі бачили видовище, яке назавжди вирізалося в моїй свідомості.

Воронові локони, шкіра лілії, широкі вигини жіночності,

але з хвостом океанського роду легенди, які я тоді зрозумів.

Заборонена туга, два світи ніколи не створювалися в парі.

Пристрасть, придушена піснею сирени, що дрейфує в океанському повітрі.

Донька самотньої глибини, немає дому, який би ми обидва могли розділити,

кохання, якого не може бути, але якимось чином воно виникло.

Тонучи в самоті без неї,

зациклюючись на баченні океанських туманів навколо неї.

Тонучи в самоті без неї,

Моя грудь тримає лише половину серця без дочки тритона.

Дурень, я казав, у моїй розумі ця любов насправді не може бути,

для тебе, сина чоловіка, що народився на землі, а вона — дитя моря.

Але потім моя розума відпала під лунаючу пісню серця,

вона і я, як оголосило моє серце, зв’яжемося як одне ціле і ніколи не розлучимося.

Але біля берега мені здалося, що я бачив люмінесцентне око,

миттю воно зникло, тому я викинув це з свого розуму.

Дурний і короткозорий, тепер мене переслідує вид,

це знищило б те, чого я шукав, і кинуло б моє буття в ніч.

Приречений з самого початку,

кохання, зневажене на суші й на морі.

Народжений серцем,

незважаючи на те, що інші кажуть, що має бути.

Я не шкодую,

краще кохати й втрачати,

але я не забуду,

моя любов, моє життя, жахлива ціна.