O Enjeitado II - Cristina Branco

No fundo, sinto-me apodrecer

Agora sei onde e de quê irei morrer

À beira do Tejo, de suas margens

Macilentas e inclinadas

Nada é mais belo e triste

De existência sublime e lenta

De tarde vagueio p’los prados

E à noite ouço o queixume dos fados

Até romper a madrugada

A vida é imensa tristura

Logo sinto as amarras desse mal

Neles ouvi cantar

De minha tristeza fiz pesar

Nada me consola além da dor

Mais não tenho que este meu fado

P’ra me encher a noite sem amor

Aqui, de nada serve morrer

Onde tudo se perde na volúpia da dor

Antes cidade das cidades

Arrasta o passado no presente

E vê nas ruínas uma glória que mente

Por essa miragem me encantei

Também eu descobri e conquistei

Para afinal, de tudo perder

Em todos os sonhos tudo é dor

Tudo é dor

В глибині душі я відчуваю, що гнию

Тепер я знаю, де і від чого я помру

На краю Тежу, на його берегах

Блідий і косий

Немає нічого красивішого і сумнішого

Піднесене і повільне існування

По обіді блукаю по луках

А вночі я чую скарги фадо

Поки не зорі

Життя - це величезний смуток

Незабаром я відчуваю узи цього зла

У них я чув спів

Мій смуток змусив мене шкодувати

Мене ніщо не втішає, крім болю

Але я не маю цього мого фадо

Заповнити ніч без кохання

Тут вмирати марно

Де все губиться в насолоді болю

Перед містом міст

Перетягніть минуле в сьогодення

І бачить у руїнах славу, що лежить

Я був зачарований цим міражем

Я також відкрив і переміг

Адже втративши все

У всіх снах все - біль

все - біль