O Enjeitado - Cristina Branco

No fundo, sinto-me apodrecer

Agora sei onde e de quê irei morrer:

À beira do Tejo, de suas margens

Macilentas e inclinadas

Nada é mais belo e triste

E a existência sublime e lenta

De tarde vagueio pelos prados

E à noite ouço o queixume dos fados

Até romper a madrugada

— «A vida é imensa tristura» —

E logo sinto as amarras desse mal

Que no tempo aguarda fatal

São as varinas quem canta o fado

E os entes que já nada esperam

-«Mais um copo pra esquecer" —

Deixam-no desamparado

Ecoando por becos e vielas

Num silêncio que consente

Um deles ouvi cantar

E minha frieza tornou-se em pesar:

«Nada me consola além da dor

A vida não conhece o perdão

Mais não tenho que este meu fado

P’ra me encher a noite, sem amor.»

No fundo, sinto-me apodrecer;

Aqui, de nada serve morrer

Onde tudo se perde na volúpia da dor:

Lisboa, outrora cidade das cidades

Arrasta o passado no presente

E vê nas ruínas uma glória que mente

Por essa miragem me encantei;

Também eu descobri e conquistei

Para afinal, de tudo ser perdedor

Morrendo na lentidão da corrente

Junto à campa do mais nobre

Dos sonhos: «tudo é dor»

В глибині душі я відчуваю, що гнию

Тепер я знаю, де і від чого я помру:

На краю Тежу, на його берегах

Блідий і косий

Немає нічого красивішого і сумнішого

І піднесене і повільне існування

По обіді блукаю по луках

А вночі я чую скарги фадо

Поки не зорі

— «Життя — це величезний смуток» —

І незабаром я відчуваю узи цього зла

Що з часом чекає фатальний

Саме варини співають фаду

І суб’єкти, які більше нічого не очікують

-«Ще один стакан, про який потрібно забути» —

залишити вас безпорадними

Відлуння провулками і алеями

У мовчанні, яке погоджується

Один із них я чув спів

І моя холодність стала жалем:

«Мене ніщо не втішає, крім болю

 Життя не знає прощення

Але я не маю цього мого фадо

Щоб заповнити ніч, без любові».

У глибині душі я відчуваю, що гнию;

Тут вмирати марно

Де все губиться в сластолюбстві болю:

Лісабон, колись місто міст

Перетягніть минуле в сьогодення

І бачить у руїнах славу, що лежить

Я був зачарований цим міражем;

Я також відкрив і переміг

Зрештою, бути невдахою

Вмираючи в повільності течії

Поруч могила найшляхетнішого

Зі снів: «все біль»