The Lost Rivers of London - Coil

I’m gonna drown myself in London’s lost rivers

I will walk down to the rain

From Hubert Montague Crackenthorpe’s Vignettes (1896):

I have sat there and seen the winter days finish their short-spanned lives;

and all the globes of light — crimson, emerald, and pallid yellow — start,

one by one, out of the russet fog that creeps up the river.

But I like the

place best on these hot summer nights, when the sky hangs thick with stifled

colour, and the stars shine small and shyly.

Then the pulse of the city is hushed, and the scales of the water flicker golden and oily under the watching

regiment of lamps.

The bridge clasps its gaunt arms tight from bank to bank, and the shuffle of a retreating figure sounds loud and alone in the quiet.

There, if you wait long

enough, you will hear the long wail of the siren, that seems to tell of the

anguish of London till a train hurries to throttle its dying note,

roaring and rushing, thundering and blazing through the night, tossing its

white crests of smoke, charging across the bridge into the dark country beyond.

In the wan, lingering light of the winter afternoon, the parks stood all

deserted, sluggishly drowsing, so it seemed, with their spacious distances

muffled in greyness: colourless, fabulous, blurred.

One by one, through the

damp misty air, looked the tall, stark, lifeless elms.

Overhead there lowered a turbid sky, heavy-charged with an unclean yellow, and amid their ugly patches

of dank and rotting bracken, a little mare picked her way noiselessly.

The rumour of life seemed hushed.

There was only the vague listless rhythm of the creaking saddle.

The daylight faded.

A shroud of ghostly mist enveloped the earth,

and up from the vaporous distance crept slowly the evening darkness.

A sullen glow throbs overhead: golden will-o'-the-wisps are threading their

shadowy ribbons above golden trees, and the dull, distant rumour of feverish

London waits on the still night air.

The lights of Hyde Park Corner blaze like

some monster, gilded constellation, shaming the dingy stars.

And across the

east, there flares a sky-sign, a gaudy crimson arabesque.

And all the air hangs

draped in the mysterious sumptuous splendour of a murky London night.

I’m gonna drown myself in the lost rivers of London

I am gonna drown myself in the lost rivers of London

Я втоплюся в загублених річках Лондона

Я піду до дощу

З «Віньєток» Хьюберта Монтегю Крекенторпа (1896):

Я сидів там і бачив, як зимові дні закінчують своє коротке життя;

і всі кулі світла — малиновий, смарагдовий і блідо-жовтий — починаються,

один за одним із рудого туману, що повзе по річці.

Але мені подобається

найкраще місце в ці спекотні літні ночі, коли небо нависає густим задушливим

кольору, а зірочки сяють дрібно й сором’язливо.

Тоді пульс міста затихає, а лусочки води блимають золотими й маслянистими під спостереженням

полк ламп.

Міст міцно стискає свої худорляві руки від берега до берега, і шаркання фігури, що відступає, звучить голосно й самотньо в тиші.

Якщо довго чекати

досить, ви почуєте довгий ойк сирени, який, здається, розповідає про 

мука Лондона, поки потяг не поспішає придушити свою передсмертну ноту,

ревучи й мчаться, гримить і палає крізь ніч, кидає свою

білі гребені диму, що кидаються через міст у темну країну за його межами.

У тьмяному, довгому світлі зимового полудня стояли парки

пустелі, мляво дрімали, так здавалося, з їхніми просторими відстанями

приглушений сірістю: безбарвний, казковий, розмитий.

Один за одним, через

вологе туманне повітря, виглядали високі, суворі, неживі в'язи.

Над головою опустилося каламутне небо, наповнене нечистим жовтим кольором, серед їхніх потворних плям

з мокрого та гнилого папоротника безшумно вибирала собі дорогу маленька кобила.

Здавалося, що чутки про життя затихли.

Був лише невиразний млявий ритм скрипучого сідла.

Денне світло згасло.

Примарний туман огорнув землю,

і з паровісної відстані повільно повзала вечірня темрява.

Похмуре сяйво пульсує над головою: золоті огоньки пронизують

тіньові стрічки над золотими деревами та нудні, далекі чутки про гарячку

Лондон чекає тихого нічного ефіру.

Вогні Hyde Park Corner палають, як

якесь чудовисько, позолочене сузір'я, ганьбить тьмяні зірки.

І через

на сході спалахує небесний знак, яскрава малинова арабеска.

І все повітря зависає

вкриті таємничим розкішним блиском темної лондонської ночі.

Я втоплюся в загублених річках Лондона

Я потоплюсь у загублених річках Лондона