I've Heard the Tearstained Monologue You Do There By the Door Before You Leave - John Hartford

Sometimes I get to thinking that I’ve passed this point in life one time before.

Like the re-run of some movie that I saw a thousand Saturdays ago.

And I get the feeling that I know exactly what your gonna do and say before it

happens

in each scene.

I find myself rehearsing for that blackout situation, when the punchline reaches

out and punches me.

I always play the same old part;

the good guy gets the girl, I wind up dead.

Those rides into the sunset when the credits start to roll, are only flashed

upon

the screen inside my head.

The show is done, the lights go up, I throw my empty popcorn box away,

go back to unreality on rubber legs, I walk into the day.

Life is never logical, the faces change, the lines all stay the same.

I know the cues where I came in, the exits but I can’t recall your name.

So save your breath, don’t tell me how it all comes out, somehow I think I know.

I’ve heard that tear stained monologue you do there by the door before you go.

What makes me take you by the hand and stand around in line one time again.

And see the same old madness while I ask «is this the place where I came in?»

So save your breath, don’t tell me how it all comes out, somehow I think I know.

I’ve heard that tear stained monologue you do there by the door before you go.

Іноді я думаю, що колись уже проходив цей етап у житті.

Як повторний показ якогось фільму, який я бачив тисячу субот тому.

І у мене таке відчуття, що я точно знаю, що ти збираєшся зробити, і скажеш перед цим

трапляється

у кожній сцені.

Я вмію репетирувати цю ситуацію відключення, коли досягає головної лінії

виходить і б'є мене.

Я завжди граю ту саму стару роль;

хороший хлопець отримує дівчину, я закінчую мертвим.

Ці поїздки на захід сонця, коли кредити починають виходити, лише блимають

на

екран у моїй голові.

Шоу закінчено, світло горить, я викидаю порожню коробку для попкорну,

Повернусь в нереальність на гумових ніжках, я входжу в день.

Життя ніколи не буває логічним, обличчя змінюються, лінії залишаються незмінними.

Я знаю ознаки, куди я ввійшов, виходи, але не можу пригадати твоє ім’я.

Тому бережіть подих, не кажіть мені як все виходить, чомусь я думаю знаю.

Я чув той заплаканий монолог, який ти робиш біля дверей, перш ніж піти.

Що змушує мене взяти за руку і знову стати в чергу.

І бачу те саме старе божевілля, коли я запитую: «Це місце, куди я прийшов?»

Тому бережіть подих, не кажіть мені як все виходить, чомусь я думаю знаю.

Я чув той заплаканий монолог, який ти робиш біля дверей, перш ніж піти.