Slayer Of Gods - Brymir

And so blood poured out of wrath

Despair and doubt now left to die

The night cursed the sun

Restraints of fury undone

Left alone, in silence untold

Left beheaded my statues and thrones

Rain driving the needles of fate

My hands, unveiled, remain unseen

I cover the skies, I sharpen my hate

I close my eyes and face the storm beyond

Beyond the crimson dawn

The flames reveal far away the stars

One thing you shall know:

The silences conquers all

Reborn in wrath

Without a war

Forsaken path

A man no more

I gaze upon the void

A murdered world, a tainted soil

I am beast: The slayer of Gods

Yet why do I feel this pain?

I wish not to see, and never to feel

But in freedom run through the landscapes

To serve nothing!

But this hate, has it

All but consumed me in vain?

In vain do whispers call?

Screaming silence in the dark!

The starlight turned skies ablaze like the sun!

It burns through my heart…

Facing, proud, the storm

Through the pain, I saw:

The silence conquers all!

And so I fall…

Beyond even the stars, in a far more distant horizon

Where even a whisper is louder than thunder

I viewed an invincible tyrant

In a madness of drums in unfathomable depths

I caress’d that fiery emptiness

I held it in my fist

And I was not humbled

My soul… found it’s way home!

Beyond the vast distance, I heard the stars

Bound by these chains of man

A beast I am…

No… No…

No more!

«I see all the worlds we’ve undone

And my hands, futile, tried to grasp something tangible…»

Godsend…

Awaken to our void…

Alone!

A world of bones, where blind men dwell

Flames feast on the sheen of a wishing well

Moments of kings, of tyrants of hell

A dead man whose tales I tell

So to the crows I yield my flesh

My spirit torn in pains worse than death

The bells, the bells, the bells;

they groan…

I atone and accept there is only despair

І так від гніву лилася кров

Відчай і сумнів тепер помирають

Ніч прокляла сонце

Обмеження люті скасовано

Залишившись сам, у мовчанні, невимовному

Залишив обезголовити мої статуї та трони

Дощ розганяє голки долі

Мої руки, відкриті, залишаються невидимими

Я закриваю небеса, загострюю свою ненависть

Я закриваю очі й зустрічаюся з бурею за її межами

За багряною зорею

Полум’я відкриває далеко зорі

Ви повинні знати одну річ:

Тиша перемагає все

Відродився в гніві

Без війни

Закинутий шлях

Чоловіка більше немає

Я дивлюся на порожнечу

Убитий світ, забруднений ґрунт

Я звір: Вбивця богів

Але чому я відчуваю цей біль?

Я бажаю не бачити й ніколи не відчувати

Але на свободі бігайте краєвидами

Щоб нічого не служити!

Але ця ненависть має це

Все, але марно пожерли мене?

Даремно дзвонять пошепки?

Кричуща тиша в темряві!

Світло зірок запалило небо, як сонце!

У моєму серці горить…

Зустрічаючи, гордий, бурю

Через біль я бачив:

Тиша перемагає все!

І так я впадаю…

Навіть за зірками, на куда більш далекому горизонті

Де навіть шепіт голосніший за грім

Я бачив непереможного тирана

У божевіллі барабанів у неосяжних глибинах

Я пестив цю полум’яну порожнечу

Я тримав у кулаку

І я не був принижений

Моя душа… знайшла шлях додому!

За величезною відстанню я чув зірки

Скуті цими ланцюгами людини

Я звір…

Ні ні…

Не більше!

«Я бачу всі світи, які ми знищили

І мої руки, марні, намагалися схопити щось відчутне…»

божий дар…

Прокиньтеся до нашої порожнечі…

На самоті!

Світ кісток, де живуть сліпі

Полум’я бенкетує блиском криниці бажань

Моменти королів, тиранів пекла

Мертвий чоловік, чиї казки я розповідаю

Тож воронам я віддаю своє тіло

Мій дух розривається від болю, гіршого за смерть

Дзвони, дзвіночки, дзвіночки;

вони стогнуть…

Я спокутував і визнаю, що є лише відчай